Нещодавно з Чехії повернувся студент II курсу чеського відділення філологічного факультету УжНУ Віктор Федурця. Про враження хлопця від навчання, кумедні випадки, відвідини визначних місць та особливості проживання за кордоном – у нашій розмові з ним.

• Вікторе, пам’ятаєш свої перші враження від Чехії одразу після перетину кордону?

– Так, чудово пригадую. Це відчуття смутку від розлуки з рідною домівкою, своє землею. Коли приїхав туди, був збентежений: геть чуже місто, незнайомі люди – ставало страшно. Посидівши трохи на вокзалі, вирішив викликати таксі… Цей казус не забуду ніколи. Подзвонив у службу, заплатив за дзвінок купу грошей, бо телефонував з українського номера, розхвилювався, чи правильно пояснив, звідки мене треба забрати й куди довезти. Таксист двічі об’їхав зі мною навколо гуртожитку, і я заплатив за 2 км близько 60 гривень. Було весело, але більше на таксі не їздив. Та й громадським транспортом теж не користувався, бо містечко невелике.

• Як удалося потрапити в чеський виш і в який саме?

– Вчився я в Оломоуці – в Університеті ім. Франтішека Палацького. Заклад давній – був заснований єзуїтами 1573 року і посідає, до речі, 2-ге за віком місце серед вишів Чехії після Карлового університету. Оголошення про можливість навчання там знайшов в Інтернеті і написав мотиваційного листа чеською. Пояснив, що навчаюся на чеському відділенні, хочу вдосконалити навички володіння мовою, спробувати дещо нове, врешті, потрапити в природне мовне середовище. Спрацювало: протягом трьох місяців, з лютого до травня, навчався на кафедрі богемістики філософського факультету.

• Що в них інакше, якщо порівняти з УжНУ?

– Відмінності навчального процесу відчув одразу – предмети студент обирає довільно. Особисто я вибрав мови, які вже вивчав раніше, а ще вирішив прослухати курс географії ЄС. Пари там проходять зовсім не так, як у нас, тобто нестандартно для мене. Відрізняється саме подання матеріалу – там величезна увага на самостійне опрацювання. Викладачі трохи пояснюють, але добрячу частину знань ти повинен здобути сам – з підручників, посібників. Викладачі ж подають тільки списки джерел, які слід опрацювати, дають завдання на самостійну роботу, а потім лише перевіряють твої успіхи.

Ще одна відмінність: у них нема таких груп, як у нас, котрі навчаються разом від 1-го курсу. Я перетинався там зі знайомими лише кілька разів на парах. А ще в тому університеті культ електронного: кожен студент реєструється на всі предмети і має свою сторінку, а також пошту, на яку викладачі надсилають завдання чи списки підручників. Взагалі, там ставлення до навчання зовсім не таке, як у нас.

У Чехії нема стереотипу, що дитина відразу після школи обов’язково має вступити до університету. Там молодь навчається в училищах, коледжах і влаштовується на нормальну роботу з середньою зарплатою, якої, проте, вистачає. А до університету вступають люди вже старші, які мають певний життєвий досвід. Я би сказав, зрілі в усіх планах, особливо моральному.

• А як складав сесію в Ужгороді після повернення?

– У принципі, я все склав за 2 тижні, хоч це було дуже важко – такого навантаження ще не мав. Під час перебування в Чехії спілкувався зі своїми одногрупниками, знав, що треба вчити, тому паралельно опановував і програму рідного вишу. Коли повернувся, то в день мав по 4 модулі. Але, слава Богу, все обійшлося добре. Дуже порадувало, що викладачі зрозуміли ситуацію і всіляко сприяли.

• Що скажеш про чеський гуртожиток і умови проживання там?

– О, у нас не всі готелі в такому стані, як там гуртожиток... В Оломоуці можна вибирати, з кількома людьми хочеш проживати. Можна жити й самому в кімнаті, хоч тоді й оплата за проживання вища. Із техніки вже були чайник і холодильник, інші речі можна взяти безплатно через гуртожитську приймальню. Була й пральна машина, якою спокійно можна користуватися, але за послуги треба платити. Інтернет доступний, безлімітний та безкоштовний. До речі, там до півночі не перевіряли перепусток – лише після 12-ї треба було дзвонити в двері, тобі відчиняли, ти мав показати документ і так потрапляв усередину.

Хоч проживання за місяць обходилося в 1000 грн, я міг собі це дозволити, бо моя стипендія там становила близько трьох тисяч. До речі, мене дуже здивувало, що в більшості чеських студентів нема стипендій. Вони отримують там певний прожитковий мінімум – 700 грн, і то раз в 3 місяці.

• Якісь визначні пам’ятки встиг побачити в Чехії?

– Поїхав якось зі знайомими до Праги. Вона нагадує мені наш Львів зі старовинними вуличками й цікавими архітектурними спорудами. Ми обійшли все місто за день. Поталанило тоді, бо мали змогу потрапити на виставку відомого американського кінорежисера Тіма Бертона. Він і сам був там в перший день, але квитки виявилися занадто дорогі, тому ми лише порозглядали оригінали його робіт. Це щось неймовірне! Усі герої його фільмів були представлені у повен зріст, і складалося враження, що вони живі. Це було дуже реалістично і круто. Крім Праги, встиг побувати ще в Кракові та Будапешті. Ну а біля самого Оломоуца є так званий Святий горбочок – чудова архітектурна споруда, яка колись служила резиденцією єпископів.

• Чим займався у вільний від навчання час?

– Устиг відвідати цікаві фестивалі, зокрема студентський, де різні організації спудеїв проводили акції, збір коштів для дітей Африки, одне слово, волонтерили. Вони розкладали намети, дивилися фільми просто неба, відпочивали, але не забували про свою основну місію – благодійність. Відбувся там також фестиваль «Academia Film Olomouc» – на ньому популяризували документальні та науково-популярні фільми, обговорювали їх, дискутували стосовно проблем, які вони зачіпають. Ще був рок-фестиваль, але на нього я, на жаль, не потрапив.

• Чи знайшов друзів у Чехії?

– Звичайно! Хоч там багато українців, вони посідають друге місце серед діаспор у Чехії, але із земляками спілкувався не дуже. Зі мною в кімнаті жив хлопець родом з Чернігівщини, проте він узагалі мене не розумів. Коли чув, як я розмовляю з батьками скайпом, вважав мене угорцем. Я подружився із швейцарцем і сербом. Першому – 25 років, і він чудово володіє чеською – вивчав її вже 5 років на той момент, коли я з ним познайомився. Підтримую з ним зв’язок і дотепер. Востаннє, коли ми бесідували, він дуже хвилювався, чи не забрали мене до війська. Обіцяв у разі чого допомогти, чим зможе, бо сам служив. Розуміє.

Серб молодший від швейцарця на 2 роки. Дуже любить готувати. Пригадую, пригощав нас своєю національною стравою – чевапчичі. Ну предовго розповідав і пояснював нам, як її готувати, а насправді це смажені ковбаски з фаршу з підливою.

• А що чехи полюбляють їсти і чи смачно готують?

– Вони обожнюють кнедлики. Готують їх всіляко: з квашеною капустою, м’ясом, їхньою традиційною омачкою, є навіть кнедлі з картоплі або з начинкою всередині. І порції в них просто величезні. У Празі я скуштував, мабуть, найдорожчу за своє життя страву – запечену качку. Ледве осилив половину – це в них одна порція. А в їдальнях тамтешніх принцип такий – смачно, дешево і багато.

• Яка думка склалася в тебе про чехів? Чого ніколи не забудеш?

– Не забуду, мабуть, охайності й чудесних зелених парків. Природа там дуже красива. Здивувало, що всі чехи – і молоді, і старші – щоранку виходять на пробіжку та виконують зарядку. Велика кількість мешканців має собачок, з якими гуляють цілими днями. Там навіть є спеціальні намети, де видають рукавички, аби прибрати за своїми улюбленцями. Старші жіночки дуже полюбляють знижки в магазинах і ретельно відстежують різні новини, перевіряють свою пошту. Коли виявляється, що знижок нема, – скандалять і вимагають, приносять купони й вирізки, аби довести свою правду й отримати товар дешевше. До грошей ставляться бережливо. Майже не користуються готівкою – абсолютно за все розраховуються картками.

До речі, тамтешній люд не називає себе чехами. Вони вважають себе мораваками, бо колись Оломоуц був столицею Моравії. Там проживає дуже багато в’єтнамців, які надзвичайно схожі один на одного. Колись вони емігрували до цього міста і, можливо, мали один паспорт на всіх☺, бо їх страшенно важко відрізнити одне від одного. Але не працюють так, як наші українці, – мають власні міні-маркети й магазинчики, де можна розгубитися, бо там є все – від голки до великого плазмового телевізора. Багато також росіян, які мають свої фірми і фабрики, але чехи їх страшенно не люблять. Постійно згадують їм придушення Празької весни 1968 року. На стінах деяких будівель досі лишилися сліди від куль. Коли казав, що я із Закарпаття, то старші люди згадували часи Карпатської України, а як називав рідне місто Хуст, то взагалі раділи й охоче спілкувалися. Ну і, звичайно, там не особливо гарні дівчата, але їх це сильно не бентежить. У гуртожитку з нами жили гарні іспанки, француженки, але, безперечно, українки – найвродливіші і найкращі!

Розмовляла Оксана Пітра

для Медіацентру УжНУ