На зупинці стоїть зо 15 людей, і трохи збоку – одненький худорлявий хлопчина, років 19. Маршрутка ще закрита, водій про щось говорить із касиром, думаю, встигаю втікнути по квиток.

Успішно виконавши операцію, прямую до маршрутки... Люди вишикувалися у чергу... Контролерша перевіряє квитки при вході... Я стою акурат за хлопчиною... Темно, здалеку зразу не помітила... Великий речовий мішок», обсмалена форма, підкопчена шапка і, здається, злегка підгорілий бушлат. Зате берці хороші – натівські smile emoticon правда, видно, що і вони зазнали пригод уже... І нашивки: український стяг – на одній руці, і підрозділ – на другій (свідомо не пишу, який саме, однак підкреслю: ці – зі скромних, котрі не нитимуть, не проситимуть нічого зайвого і просто соромляться щось просити...).

Підходить його черга. Опускає голову і хоче зайти у маршрутку. На що контролерша підіймає дикий крик, мовляв, не можна, іди в касу по квиток. Він мовчить, опустивши голову. Нічого не вимагає і не просить – мовчить. Та кричить ще гучніше, повторюючи одне і те саме. Тут я не витримую, вступаюся.

– Жіночко, – кажу, – ви хіба не бачите ХТО це? Хіба автостанція і водій збідніє, якщо допоможе Героєві дістатися додому? (звісно, все говорила не так красно і не так спокійно, але суть – та)..

– А мене не цікавить хто це! Хочеш додому – купи білет.

Сварюся з нею ще хвилин зо п'ять. Хлопець ніяково мовчить. А за мною, НА ХВИЛИНОЧКУ, стояли з десяток людей, між іншим і дорослих чоловіків теж. І Ніхто, НІХТО більше не вступився за юнака у злегка обгорілій формі... Він  – мокрий до ниточки, просмалений геть.. і всім оточуючим нема діла...

– Добре, у нього є квиток, – випалюю. І простягаю хлопцеві свій, показуючи, аби заходив.

Обертається на мене цей... Ні, не можу написати більше хлопець... Чоловік. Очі стривожені, зніяковіла усмішка... Видно, що не знає, що робити. Засовую квиток у кишеню його потрепаного бушлату і ледь чи не силоміць «пхаю» в автобус.

– Добре, дівчино, тоді нікуди не їдете ви! – випалює «мила» контролерша.

– Та без питань, іду по інший квиток.

Минаючи чергу байдужих і про щось хіхікаючих людей, чимчикую у касу знову. Беру квиток і гордо сідаю в автобус.

Тьфу, так противно на душі після цієї сцени. Гидко від байдужості людей, гидко, коли не бачать/не хочуть бачити тих, завдяки яким вони можуть отут мирно сміятися і жувати автовокзальну булочку.. БО десь там, на палаючому Сході, отакі сміливі Чоловіки охороняють наш спокій і наше мирне небо.

Сідаю через прохід від нього. Звертаюся пошепки:

– Звідки?..

– Звідти живими не вертаються... – дуже хрипло каже мені..

А я сідаю на своє місце і тихо плачу. Розумію, чому він нічого не відповідав хамуватій жіночці... І ще знаю, що він дійсно з самого пекла.. додому на кілька днів.. а тут – байдужість і хамство.

Як він тяжко кашляв, протягом усієї дороги!!! А у мене із кожним його «кхе-кхе» серце обливалося кров'ю....

Кидала короткі погляди і мовчки кивала з подякою... Опускав очі, усміхаючись..

Вийшов раніше Чопа... І поки стояв, чекаючи зупинки автобуса, кидав погляд у мою сторону. Я ж, голосно, на всю маршрутку: «Дякуємо Тобі, хлопче!». Автобус зупинився, він виходив, а я йому вслід: «Слава закарпатським Героям». І він уже знадвору, певно зібравши останні сили, поміж «кхе-кхе», відповів: «Слава Україні»...

Дорогою додому я все думала і думала: про людську байдужість, закривання очей, твердження «це не наша війна», оце тупориле рагульське хамство...

І не кажіть про вату, про переселенців поганих, про ще якісь отакі безглузді речі – розплющуйте очі НА СЕБЕ! подивіться навколо – на довколишніх. Та наших рагулів і місцевої «вати» – достатньо! І не соромно ж...

Скажіть, ну хіба наші Захисники не варті бодай вашого «дякую»? Вашої усмішки з розумінням? Невже це так тяжко?

Благо, є отакі Мужчини! Наші Хлопчики! Наші ріднесенькі захисники!

Доземний уклін вам! Ми у великому боргу перед вами!

А за тебе, хлопче, я тепер молитимуся. Аби повертався живим... І ніколи не зазнавав отакого... Слава тобі, Герою!