У всіх нормальних людей рік починається за календарем – 1 січня. А от у мене та й, думаю, у більшості тих, хто вчиться, – ще й у вересні. Цю приємну (неприємну(?)) особливість починаєш усвідомлювати не зразу, як і швидкоплинність дитинства та чарівність молодості. Ті, у кого дні принципово не відрізняються залежно від пори року, закінчення найтеплішої з них відчувають не так різко та болісно, як усі, кому «1 вересня» мало не сниться у кошмарних снах :)

Стандартні шкільні твори на тему «Як я провів літо» зробили своє – на початку кожної осені волею-неволею підсумовуєш усе, що трапилося за канікули. От і я зараз спробую відтворити найголовніше за останні три місяці.

Попри всі переваги літа, цю пору року я завжди любила чи не найменше. Бо важко переношу спеку і відсутність бодай якось унормованого режиму дня. Що маю на увазі? Я з числа тих людей, котрі не відчувають часу і не вміють його розплановувати. Тому кожного разу, коли його з’являється багато, проявляю всю свою незграбність у його розподілі. Цього року я залишилась у гуртожитку з великою кількістю мало не наполеонівських планів і відсутністю бачення їх реалізації. Але про це трохи пізніше…

Літвечір

Першим яскравим «літнім» спогадом став червневий ФРІ-шний літературний вечір, що задумувався як літпікнік, але через зіпсовану погоду відбувся у кав’ярні. Здається, нічого особливого. Але я, як мисливець за цікавими особистостями, що постійно шукає «жертви» на подібних тусівках, йшла туди з власними очікуваннями. У черговий раз вони більш ніж виправдали себе. Деякі вірші вкупі з відвертістю авторів розбудили мурашок, що забігали по шкірі і довго не могли заспокоїтись. Душевний вокал, який давно чекала почути від хорошого ужгородського гурту. Але, як це часто буває, «афтер-паті» запам’яталося найбільше. Десяток людей, сп’янілих від поезії, що співають під філармонією, поети, які з не меншим запалом далі декламують і водночас змагаються між собою, і, врешті-решт, працівники міліції, чию увагу і привернуло таке дійство. Ця картина залишилася надовго живою у моїй голові.

Афте паті

Після розгону наших нічних читань-співань «доблесними» правоохоронцями більшість народу задоволеними розбрелися хто куди. А тим, кому цього не вистачило, влаштували «пост-афтер-паті». Я, звісно, в їх числі. Завершилося все улюбленими піснями біля самої річки (звідки нас не було чути товаришам у формі), компанією із шести романтиків, емоційною суперечкою з поетом-моралістом, купанням у холодній воді в одязі і успішно проспаним іспитом з історії. Ця ніч (з 26 на 27 червня) стала знаковою для мого літа, бо була відправною точкою для спілкування з деякими справді важливими людьми.

Потім почався характерний для мого хаотичного життя період «застою»: у народі на сленгу його ще називають «залипанням». Для мене це час, коли ховаюся від навколишнього світу, стаю відлюдьком і майже аскетом, коли мало сплю, коли начитуюсь, пишу і гостро відчуваю. Майже безлюдний гуртожиток, купка з 13 книг на столі, паралельне читання кожної по главі разом із ще 6-ма у електронному варіанті, листування-суперечка в режимі «онлайн» до 5 ранку… Такими були мої самотньо-спекотні дні та ночі близько двох тижнів. Це було своєрідне бомбардування мозку, яке дало відповідний наслідок – відчуття, що дах їде повним ходом, коли на межі сили, відчуття і здоровий глузд. Потрібно було терміново щось змінювати…

Середина липня. Майже повне відчуження, життя поза реальністю, розчарування у планах, які почали руйнуватися на очах. Успішне ігнорування практики і компанії МВС-ників. Дзвінок однокурсниці і, в першу чергу, близької подруги, яка запропонувала попрацювати влітку разом з нею у новому пабі, витягнув із забуття. Почався період «відлиги». Про це розповім якось у іншому матеріалі, бо досвід роботи офіціантом заслуговує окремої уваги. Але тут зауважу, що робота суттєво «розгрузила» мене у психологічному плані.

У Нагуєвичах

Першу зарплату ми з подругою (однокурсницею-колегою) витратили на давно заплановану поїздку в Нагуєвичі (Львівська обл., Дрогобицький р-н). «Франко-фест» – музично-літературно-мистецький захід, присвячений Івану Франку, що вже вдруге проводиться у його рідному селі у 20-х числах липня. Пригод і вражень було багато, тому наважусь пообіцяти ще один матеріал, в якому ми поділимось спогадами детальніше. Я лише скажу, що це були насичені три дні. Насичені чарівними емоціями, чарівними звуками і чарівними людьми. Тому цей відрізок літа у топі останніх споминів.

Серпень… Початок цього місяця позначився дещо скандальним звільненням із роботи, яка встигла набриднути, зоряними ночами, довгими нічними розмовами і відчуттям того, що щось все одно не те. Той, хто звик жити відчуттями і знає, що таке душевний чи духовний голод, мене тут зрозуміє. Потреба нових вражень, людей і почуттів ставала все гострішою з тим, як ставали холоднішими останні літні дні. Тому періодом «перебудови» назву тиждень на освітньо-мотиваційному таборі «Крок до лідерства», організованому знову ж таки ФРІ.

ФРІ-табір

А потрапила я туди мало не випадково. Анкету заповнювала просто задля розваги, вправляючись у сарказмі і виражаючи критичне ставлення до організації. Тим не менш мене взяли (певно, читали люди з почуттям гумору :) І незважаючи на те, що двічі їхала у 13-му вагоні і двічі у 6-му, моя поїздка в с. Уніж (Івано-Франківська обл..) видалась більш ніж вдалою. По-перше, це сама романтика дороги, яка мені особисто постійно пахне новим, цікавим та незабутнім. По-друге, це чудова прикарпатська природа – гори, котрі вміють шептати солодше за коханців, річка Дністер, у якій вода була теплішою за повітря, спекотні дні та холодні ночі… Це була прекрасна можливість пожити декілька днів поза цивілізацією. І хоча у нас була смачна їжа та душ із гарячою водою, відсутність Інтернету, мережі і звичного режиму життя дали своє. Довго не забуду голос коменданта, який о 7 ранку під «Океан Ельзи» над вухом у рупор кричить «Всі на руханку!». Після цього пісню «Вставай, мила моя» просто зненавиділа :)

Всі на руханку!

Хоча мушу зізнатись, що в останні дні повзла на цю «руханку» майже із задоволенням. Бажання щось робити і чомусь навчитися зібрало в одне наметове містечко посеред гір більше 120 молодих людей з усієї країни. Програма була насиченою лекціями і тренінгами, часом цікавими рольовими іграми. Добре пам’ятаю нічний перегляд фільмів просто неба, коли ніяк не могла зігрітись у спальнику і час від часу засинала, хоча було справді цікаво. Розчулив момент, коли зранку в День Незалежності всі з рукою на серці а капельно і на все горло співали гімн. Словом, для мене табір виявився по правді мотиваційним, бо, прослухавши деякі лекції і поспілкувавшись із деякими людьми, «бажання щось робити» потроху переросло у менш-більш конкретне бачення дій. Крім того, збільшилось друзів по цілій Україні та і не тільки. Маю визнати, що трохи шкодую, що спочатку так несерйозно поставилася до цього заходу. Бо збагатилась знаннями, енергією, позитивом, і, звісно ж, знайомствами із людьми. І людьми не простими, а такими, кого називаю «своїми», тобто близькими по духу. За що ФРІ-шникам і всім причетним до цього велике ДЯКУЮ.

Спальник - вірний друг

Завершення літа… Якби не поселення в гуртожиток, їздила б ще Франківщиною по родичах. Тому 26 серпня приїхала з Уніжа в Ужгород виснаженою, брудною, змоклою, але щасливою :)
Літо-2013 не принесло мені грошей, серії фотографій із курорту, здійснення мрій чи хоча б засмаги. Але я певна, що кошик спогадів, який поповнився новим та цінним, буде ще довго надихати, радувати і зігрівати.

Не люблю давати порад, бо вважаю, що «кожному своє». Тому просто побажаю шукати тепла і світла (хочете, називайте це щастям) у місцях та людях максимально простих. Адже все геніальне – просте і є ближчим, ніж здається.

Ольга Брайляк,
студентка відділення журналістики

P.S. Красиве і чисте небо буває легше розгледіти посеред поля, ніж із вікна, а на вулиці сонце часто пригріває лагідніше, ніж у будинку.

Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!