Минулих вихідних студенти четвертого курсу українського відділення філологічного факультету здійснили надзвичайно цікаву подорож.

Розпочалася поїздка з відвідин Львова, де ми завітали до національного університету ім. І. Франка (будівля вразила красою і вишуканістю), пройшлися центральними вулицями старовинного міста, скуштували запашної кави, смачного тутешнього шоколаду й карамелі.

Сфотографувалися біля величної споруди Львівського театру опери і балету, як малі діти, раділи струмочкам красивого фонтана. Далі піднялися на Високий замок і милувалися неповторними краєвидами з висоти. Горді тим, що змогли це зробити, хоч було нелегко. Побували також на Личаківському кладовищі – на могилі Івана Франка, Володимира Івасюка, вшанували пам’ять Героїв Небесної сотні, загиблих учасників АТО, похованих на цьому цвинтарі.

Стомлені з дороги, але вражені побаченим, вирушили до святого Почаєва. Ось тут і розпочалися справжні пригоди. Кожен із нас розкрився по-новому, особливо наша академматуся Наталія Федорівна Венжинович, яка ставилася до нас, як до власних дітей.

Ми поселилися в странноприймальні (так називається готель для прочан на території лаври). З його вікон відкривався неповторний краєвид – величні храми Свято-Успенської Почаївської лаври на тлі заходу сонця.  

Наступний ранок розпочався молитвою і смачним (зовсім недорогим!) сніданком у монастирській трапезній. Тоді – екскурсія територією монастиря та храмів: Свято-Успенського – могутнього, із золотими банями, який сяяв на тлі блакиті неба, як справжня казка, Троїцького – із неповторними мозаїчними зображеннями, печерами преподобного Іова (1551–1651 рр.) (гробниця зі срібла, пожертвувана в 1849 р. графинею А. Орловою-Чесменською), Преображенського тощо. Піднялися на дзвіницю, побачили Надбрамний корпус, Братський  корпус – келії монахів, відтак почули цікаві розповіді про святиню, які провадив семінарист Михайло. Він, до речі, родом із Тячівщини. Ми дізналися, зокрема, що у 1846 році в Почаєві побував Т. Шевченко. Він зупинявся на території лаври в Архієрейському будинку: тут намалював чотири картини та розмірковував над новими поетичними шедеврами.

Помолившись в Успенському соборі, приклалися до чудотворної ікони Почаївської Божої Матері (її наприкінці літургії опустили на спеціальних стрічках), а також до зображення стопи Богоматері, напилися святої води, залишили записочки за здоров’я найрідніших. Гід повів нас у печерний храм преподобного Іова, зведений у скелі під Успенським собором. Там ми вклонилися мощам святого, який дуже багато зробив для розбудови монастиря (а перші монахи з’явилися на цій горі ще всередині ХІІІ століття). Також приклалися до мощей святого Амфілохія, який багато років лікував людей, живучи в монастирі (був костоправом).

Не оминули увагою центральний міський парк і пам’ятник молодому Т. Шевченкові, а також сквер, де встановлений пам’ятник Б. Хмельницькому і місцевим мешканцям – борцям за волю України (жертвам НКВС під час і після Другої світової війни).

На цьому подорож не закінчилася. Нам пощастило зустрітися з чудовим лікарем, прекрасним фотографом, братом нашої наставниці – Іваном Федоровичем. Разом із Наталією Федорівною вони зробили все можливе, щоб поїздка запам’яталася нам на все життя. І їм це вдалося.

Усі разом ми вирушили до Кременецької фортеці на Замковій горі, що має історичну назву – Бона. Вона овіяна невмирущою славою героїчної минувшини українського народу. На схилах стрімкої гори не раз лилася кров, гинули люди, відстоюючи рідну землю перед грізними зайдами-завойовниками. Ми зацікавлено оглядали залишки мурів і бійниць – німих свідків минулого, перейнялися героїкою сивої давнини, на повні груди вдихнули чистого повітря. Почувалися то в ролі прекрасної принцеси, яка там чекає на принца, то справжнім скелелазом-воїном, а то й малою здивованою дитиною (ще й на батутах настрибалися!). Звідси, до речі, відкривається надзвичайно мальовнича панорама міста, а сама місцевість надає неймовірного почуття екстриму.

Дальший наш шлях простелився до джерела святої Анни в с. Онишківці Дубенського району Рівненської області, вода з якого допомагає від багатьох недуг. Напившись цілющої живиці, вмившись нею і набравши з собою для рідних, заслухалися божественним співом молодих семінаристок (майбутніх керівників церковних хорів) – саме в цей час тут відбувався фестиваль духовних пісень. Здавалося, що чистий, кришталевий, як джерельна вода, дівочий спів підносить у захмарні висі, налаштовуючи на думки про своє, сокровенне…

Надвечір ми прибули в Скитецький монастир («Святодухівський Скит»), що в кількох кілометрах від Почаєва. У 1901 р. на місці дерев’яного Скита був закладений новий кам’яний – імені Святого Духа. Тут теж помолилися в одному з храмів (а їх виявилося декілька – старовинних, намолених, і зовсім нових, споруджених недавно), приклалися до мощей святих, розміщених у спеціальному саркофазі, послухали повчальний ангельський голос одного з ієромонахів. Собори вразили красою іконостасів та настінних розписів.

Ми встигли зробити понад п’ятсот світлин у різних храмах, монастирях та багатьох інших цікавих місцях.

Уже зовсім стемніло, коли ми зібралися за вечерею у теплому  колі родини Венжиновичів, відчувши себе її частинкою. Дуже символічною для нас виявилася назва вулиці, де ми перебували, – Дружби, 8. І справді, восьмеро нас стали нерозлучними друзями. Ця подорож не лише збагатила всіх духовно, розкрила нове розуміння світу, людини, а й зблизила.

Повертатися додому, залишати місця, в яких нам пощастило побувати (а ми подорожували протягом двох днів Закарпатською, Львівською, Рівненською, Тернопільською областями!) не хотілося. Тому ми неодмінно зберемося всі разом у наступну поїздку, яку плануємо вже незабаром.

Наша академнаставниця в усьому нам допомагала, організувала транспорт, дбала як про власних дітей – навіть ковдрою прикривала. Вона, як і ми, дуже рада, що ми разом відвідали ці пам’ятки і зблизилися.

Напередодні 70-річчя нашого вишу кажемо випускникам шкіл, які визначаються з фахом: нас не тільки добре навчають на філологічному факультеті УжНУ – ми вміємо корисно й цікаво проводити вільний час. Тож вступайте до нас – не пошкодуєте!

Віра Білас, Крістіна Шимко,

студентки філфаку УжНУ