Два гігантські куби-будівлі на природному підвищенні, що проглядаються з різних оглядових точок обласного центру, − це тільки частина задуму радянських будівничих, що зводили академмістечко тодішнього Ужгородського державного університету.

Виш, заснований у 1945-му році комуністичною владою, до початку 70-х років значно збільшив свої потужності і потребував нових сучасних приміщень для кількатисячної громади студентів та викладачів. «Про Захід» дізнався, як відбувалося одне з наймасштабніших будівництв обласного центру.

Рівняння на Москву

Загалом розпочали роботи з розбудови УжДУ у 1973-му році. Тоді закінчилося будівництво першої черги спортивного комплексу, в основній будівлі якого були розміщені дві великі спортивні зали, приміщення кафедри фізичного виховання та радіовузол. Навколо спортивного комплексу була розбудована також інша спортивна інфрастуктура − волейбольні, тенісні, баскетбольні майданчики, футбольне поле, бігові доріжки тощо.

А перед початком зведення аудиторно-лабораторного комплексу на БАМі, там збудували перший з двох гуртожитків. У 1974-му році відкрили новий гуртожиток №4, який був розрахований на одночасне проживання 1500 студентів. Позаяк молодь активно брала участь у будівельних роботах на БАМі, то те, що першим звели саме гуртожиток видається цілком логічним. Всього ж на той час в університеті вчилося близько 11 тисяч студентів 27-ми різних національностей!

От як пояснюється походження назви "БАМ" на сайті УжНУ: "В 1974-му році розпочалося будівництво головного аудиторно-лабораторного корпусу університету. Серед студентів і викладачів університету, а також жителів Ужгорода він отримав неформальну назву "БАМ". Це пов'язано з тим, що того ж, 1974-го року в Радянському союзі активно розбудовували Байкало-Амурську магістраль, скорочено "БАМ". Її побудова була оголошена "загальносоюзним ударним комсомольським будівництвом", а участь у побудові брала велика кількість молоді з усього СРСР. Корпус університету також розбудовувався силами молоді, студентів, відтак, за аналогією, й отримав таку назву.

На місці академмістечка, перед будівництвом корпусів, розташовувалися величезні площі колгоспних виноградників, малесенька частинка яких залишилася й до нині. Однак в ході будівництва виноградники довелося викорчувати.

До речі, існує цікава версія того, чому територію для зведення академмістечка обрали саме на горі над Ужгородом. Мовляв, тодішній перший секретар Закарпатського обласного комітету комуністичної партії України Юрій Ільницький мав амбіції, аби УжДУ підносився на пагорбі над містом так само, як Московський державний університет висився на Воробйових, а тоді ще Ленінських, горах в Москві.

Ось як описували початок будівництва університетського комплексу на БАМі у газеті "Радянський Студент". "У 1974-му році, коли відзначалося 30-ти річчя звільнення Закарпаття Радянською армією від фашистських загарбників, університет отримав новий щедрий дарунок Комуністичної партії та радянської влади. Було прийняте рішення про будівництво нового студентського містечка".

«Свій дім − своїми руками!»

Розмах задуму на цей час вражає: для цієї мети радянська влада виділила понад 50 мільйонів карбованців! У відповідності з перспективним планом уряду, розрахованого до 2000-го року, університетське містечко мало зайняти площу понад 100 гектарів і містити зони навчальних корпусів, біологічного та хімічного факультетів, наукових лабораторій і інститутів, спортивних споруд, студентських гуртожитків майже на 6 тисяч місць, цілий бібліотечний корпус, студентську їдальню на 500 місць, ботанічний сад, амфітеатр, два жилі будинки для професорсько-викладацького складу на 60 квартир тощо.

20-го квітня 1974-го року в день Всесоюзного ленінського комуністичного суботника, в районі будівництва нового містечка відбувся святковий мітинг колективу університету та громадськості з нагоди початку будівництва головного навчально-лабораторного корпусу вишу. Було відкрито меморіальну плиту з нагоди будівництва.

Мітинг розпочався аж о 7-й годині. Біля ректорату зібралося понад 2000 студентів, викладачів та ужгородців, аби через все місто пройти на північно-західну околицю Ужгорода – до місця закладки головного корпусу. Спочатку колона рушила до площі Леніна (нині Народна), аби покласти квіти до пам'ятника комуністичному вождю. Відтак студенти поклали букети до пам'ятника воїнам-визволителям на Пагорбі Слави, а вже потім рушили до місця закладення плити.

А вже туди на 9-ту годину на мітинг прибули і високі посадовці, насамперед, перший секретар обкому компартії України Юрій Ільницький, перший секретар Ужгородського міському КПУ В. Васильєв та завідувач відділу науки і шкіл обкому КПУ О.Опаленик.

Після цього розпочалося грандіозне будівництво, в якому були задіяні не тільки будівельники з усіх куточків області, але й студентська молодь вишу. На той час студенти УжДУ брали участь у широкому русі студентських будівельних загонів. Так, лише протягом третього трудового семестру 1976-го року в рядах будівельних загонів по всій області працювало 998 студентів та співробітників, які освоїли 2,2 мільйонів карбованців капіталовкладень. А вже з 1975-го року і до введення в експлуатацію на будівництві головного корпусу на БАМі працювали три постійні загони і одна спеціалізована бригада, які змагалися під гаслом: "Свій дім − своїми руками".

На той час усі гілки будівництва та проектування були розподілені між різними структурами. Зокрема, проектував будівлю один з українських інститутів, який займався саме розробкою проектної документації для будівництва вищих навчальних закладів. Кожне підприємство відповідало за свою ланку робити. Однак, незважаючи на планове будівництво, яке передбачало здачу об'єктів чергами у чітко визначені строки, УжДУ, який за планом мали здати у експлуатацію вже наприкінці 1977-го року, будували вдвічі довше. Хоча будівля була уніфікованою, без особливих архітектурних витребеньок, та збиралася з металевих каркасів і бетоноблоків, як конструктор, часом у роботі виникали непередбачувані труднощі.

Перші проблеми будівництва

Так, фахівець-будівельник Сергій Васильович Бурмей, який працював на будівництві академмістечка Ужгородського університету з 1975-го року геодезистом, розповідає, що, коли він заступив до роботи, вже були зведені колони та в'язали перекриття поверхів.

У процесі роботи виявилося, що остання кутова колона стоїть не на ґрунті, як інші, а на твердій скелі. «Звичайно, що перед будівництвом об'єкту робили всі необхідні геодезичні заміри, бурили свердловини, брали проби тощо. Але чомусь так і не змогли потрапити на це важке місце. І коли вони вже все розрили і навіть забетонували колони, і виявилося, що одна колона "повисла" і почала повзти. Був великий переполох: на місці поставили геодезичні маяки, кожного дня робили заміри, слідкували за процесом, але там важко було щось зробити. Однак коли зав'язали верх будівлі, то вся конструкція закріпилася і все стало на місце», − пояснює фахівець.

Наступна проблема виникла вже внизу, там де нині великі «підземні» аудиторії В1 і В2. Сергій Бурмей розповідає, що з одного боку там є велика підпірна стіна, яка тримає весь масив ґрунту. Якраз мали починатися роботи з монтажу залізобетонних конструкцій, як виникли несподівані труднощі.

«Як геодезист, я складав спеціальну схему під монтаж і передавав управлінню, яке й мало монтувати залізобетон. От вони, згідно з цією схемою, почали ставити через кожні 6 метрів колони, а між ними ригелі – такі спеціальні балки, які встановлювалися між колонами. (Ригель − тримальний елемент (балка, стрижень) конструкцій будинків рамного типу. З'єднує жорстко або шарнірно вертикальні елементи — колони, стояки служить опорою балок і плит. − Авт.). Монтажники поставили перші балки, а от посередині місця на них чомусь не вистачало. Відповідно пішла зворотна засипка ґрунту, а через це опірна стіна спочатку вигнулася, а через вихідні взагалі завалилася! Ми на той час ще не мали такого великого досвіду таких робіт і навіть не знали, що ця стіна могла «видути», − каже Сергій Бурмей.

В Ужгород приїхала ціла комісія з Києва, зібрали всіх місцевих коректувальників, почали розбиратися, хто винний, перевіряти всі креслення. «У нас були студенти-помічники, які, так би мовити, «носили олівець», записували якісь дані у журнали і.т.д. Ну, так вони без досвіду могли будь-що намалювати. А там мінімальна похибка − і все. В результаті виявилося, що там таки було помилка. Комісія вирішила, що проектувальники неправильно заармували стіну: там мали бути дві арматурні сітки, а в проекті була врахована тільки одна. Втім одна сітка працює тільки в одному напрямку, і от коли пішла зворотна засипка ґрунту, стіна і "видулася". Довелося встановлювати армувальну конструкцію-сітку з двох боків стіни, аби стримати тиск ґрунту. Після того, як ми вирахували цей прорахунок, то вже все зробили правильно, і більше таких проблем не було», − зауважив спеціаліст.

На жаль, не обійшлося на виробництві і без летального випадку. На одному з висотних майданчиків було відсутнє необхідне огородження і звідти, втративши пильність, випав один зі студентів, що працював на будівництві. Однак це був нещасний випадок з необережності. Як правило, пояснює Сергій Бурмей, за технікою безпеки на виробництві доволі ретельно стежили.

Про те, які преференції та пільги мали будівельники, яких звозили на роботу на БАМ з усіх куточків Закарпатської області, та як закінчилося зведення академмістечка УжДУ, незабаром у другій частині матеріалу: «Як в Ужгороді БАМ будували».

Лариса Романюк,

Про Захід