Головна » Усі публікації » Розмови від душі... |
Микола Михайлович Палінчак народився у селі Хижа Виноградівського району. Його мама була робітницею у радгоспі. Батько працював там теж. Через нещасний випадок помер. Ця рання втрата болить Миколу Михайловича дотепер. Саме усвідомлення того, що ти не знаєш, що тебе чекає за мить, з ким із найдорожчих бачишся востаннє, перевернуло його світ. Тому нині дуже цінує тих, кого пустив до свого серця. А робить він це без поспіху і нечасто. Не через те, що не хоче, а через те, що розуміє: доведеться відповідати за цю людину. Ріс Микола Михайлович у родині, де, крім нього, було ще двоє дітей: сестра та брат. До неї він ставиться, як до чогось маленького і крихкого: дуже близької людини, якій ніколи не відмовить у допомозі, завжди підтримуватиме. Ну а брат – справжній авторитет. Його поради, його прості слова підбадьорювання не мають ціни – безцінні. Дотепер усі питання соціального характеру, які потребують вирішення і стосуються мами, – на ньому. І не важливо, що живуть вони в різних містах. «Я намагаюся телефонувати раз у два-три дні. Мама завжди дякує – я знайшов час для неї». У його родині багато майбутніх науковців: «Одна племінниця – аспірант, інша пише дисертацію, донька теж вступила до аспірантури. Я радію з цього. Бо знаю, що, будучи вірним науці, можна здобути особливий вид щастя: такий собі тандем самореалізації та служіння іншим». «У школі я рано став активістом: голова ради загону, дружини, комсорг класу. Багато їздив до піонерських таборів, проходив школу комсомольсько-піонерського активу. Дуже рано подорослішав – такий собі маленький старичок. Сказати, що я дуже рвався до роботи, не можу, але завжди виховував у собі таке прагнення. Якщо ж була змога просачкувати – сачкував». Коли я запитала Миколу Михайловича про його дитячі пригоди, відразу зрозуміла, чому саме йому випало на долю очолювати факультет міжнародних відносин: уже тоді вчився успішно комунікувати з людьми. «За моїми пригодами у дитинстві можна писати книги. У третьому класі ми пішли з дітьми у ліс. Я заблукав і вийшов у Велятині, а це зовсім інший район. Це був перший похід у ліс. Відтоді я страшенно люблю такі вилазки. От тільки зараз їх майже не роблю». Цю жагу до знань добре розвинули у Хустській школі-інтернаті. «Вона дала мені багато. Ми прийшли туди усі з хорошими оцінками, а з’ясувалося, що не все так добре у наших головах, як здавалося. У своєму житті я так багато не вчився ні до, ні після. Ми вставали до підйому, аби повчитися, після відбою знову йшли у спеціальні кімнатки сідати за підручники. Там мені добре дали усвідомити, що з наукою у жодному разі не можна халтурити!». Університет довершив розпочате в Хусті. «Я почувався у своїй тарілці. Мене вчили імениті професори, неймовірної мудрості люди. Так якось склалося, що в Ужгороді я опинявся серед дуже порядних і чесних. У гуртожитку жив із третьокурсниками. Дотепер дружимо, у нас прекрасні стосунки. І хоч я був меншим, все одно відчував до себе завжди повагу. На п’ятому курсі був заступником секретаря університету. Вже тоді зрозумів: якщо люди виявляють тобі довіру, – будь гідним цього».
– Дожити до онуків свого сина. Побути зі своїми дітьми якнайдовше.
– Зовсім трохи.
– Про соціальну доктрину церкви.
– Ну, маю записи Степана Гіги та Стаса Михайлова.
– Згущеного молока. Я б його тоннами їв.
– Не знаю відповіді на це запитання. Я швидко запалююся і так само швидко відходжу. Колись мені здавалося, що не пробачу зраду, але думаю, що і це можна пробачити, якщо подивитися іншими очима.
– Це головний з господарської частини. Людина, яка має захищати студентів від викладачів і викладачів від студентів. Якщо щодо себе він може змиритися, то усіма силами захищає близьких йому людей. Завершивши розмову з ним, збагнула, що розпитати про нього самого вдалося дуже мало – Микола Михайлович говорить здебільшого про інших. Але ж він якраз у цьому: в інших, для інших, заради інших. Навіть на прощання сказав: «Знаєте, якби я зустрів Бога, то подякував би йому за все. Мені щастило на хороших людей». _x_PS1 Бо це його робота! Не відає, як можна братися до чогось, що не робитимеш із повною віддачею. Для цього декана багато речей, які здаються неймовірними, є цілком звичними. Не бачить у своїй роботі чогось надзвичайного: «Чим я особливий? Що працюю з людьми і для них!? Ні, це не особливість, це моє призначення – зробити так, аби їм було комфортно і вони захотіли ставати кращими!». У цьому весь він – нехай інші стають кращими, а я для цього просто робитиму свою роботу._x_PS2 _x_PS3 _x_PS4 _x_PS5 _x_PS6 _x_PS7 _x_PS8 https://www.youtube.com/embed/Ql1Ef6DFt3E_x_PS9 _x_PS10 Світлана Лапига_x_PS11 Відео Роберта Паппа_x_PS12 _x_PS13 _x_PS14 _x_PS15 _x_PS16 _x_PS17 _x_PS18 _x_PS19Світлана Лапига Відео Роберта Паппа |
|
|
|
Теги: |
Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter! |
0 | |
Ми у Facebook
Рубрики розділу
Інші матеріали рубрики