Поки решта студентів навіть не задумувалася, в якому вигідному становищі перебуває (у сні це досить важко збагнути), ми з подругою вже блукали холодним (про інакші у Львові я й не чула) суботнім ранком у пошуках вулиці Хуторівки та будинку з номером 35а. Перед тим віддали шану пам’ятнику Степанові Бандері, поснідали млинцями з сиром і вишневим варенням та зарядилися свіжою кавою.

Квитки на «cолотвинський», як іменують у народі цей потяг, придбали заздалегідь (одна з небагатьох речей, які ми таки продумали). Їхали з метою знайомства, але не з містом, а з Українським католицьким університетом, про який останніми роками можна почути багато цікавого. Цього вихідного, 14 травня, Школа журналістики УКУ влаштувала День відкритих дверей, на який запросили всіх охочих. Таких виявилося чимало.

Після численних спроб скористатися «ґуґлмепсом» та опитати більш ніж десяток людей, дійшли висновку, що з орієнтуванням на місцевості в нас не склалося. Але таки дісталися потрібного місця, навіть не спізнившись (що для мене вже є чималим досягненням). Там нас зустріли і провели до зали, де проходив захід.

Вступне слово виголосив перший проректор УКУ Тарас Добко. Він наголошував на тому, що їхній виш – місце, де завжди тішаться успіхами його вихованців. Розповісти про свій напрям першою дали змогу леді – Вікторії Романюк, очільниці магістерської програми з медійних комунікацій.

Пані Вікторія повідала про напрями навчання на відділенні (електронні, критичні та візуальні студії), засади програми та перспективи для випускників підрозділу. Супроводжувала свою промову слайд-презентацією та продемонструвала присутнім одну з відеоробіт студентів відділення.

Координував зустріч керівник і засновник Школи журналістики УКУ, кандидат наук із соціальних комунікацій Ігор Балинський. Вітав присутніх, знайомив гостей зі своїми колегами, підтримував бадьорий ритм заходу.

Більше про атмосферу і життя в стінах вишу (і поза ними) пан Ігор запросив розповісти своїх вихованок – випускниць магістерки Мар’яну Мазурак та Ольгу Перехрест. Дівчата хвилювалися, але з розповіді було очевидно – про два роки навчання в УКУ не шкодують. Ділилися найціннішим для гостей заходу – спогадами про життя в Школі журналістики. Безсонні ночі, звичайно, знайомі кожному, проте для студентів-журналістів вони є особливими. До прикладу, коли до ранку лічені години, а монтувати ще ох як багато!

Після цього приступили до нагородження переможців проекту «Друзі за Збручем», завданням якого є залучити до співпраці українських студентів-старшокурсників з півночі, півдня, сходу та центру країни. Учасники проекту матимуть змогу відвідувати майстер-класи.

Що ж таке Школа журналістики УКУ? Це зустрічі зі знаними фахівцями, майстер-класи, різноманітні школи, стажування й перспективи (вихованці УКУ по всьому світу). Навчатися тут можуть не тільки бакалаври-журналісти, а й випускники гуманітарних, соціально-економічних та інших напрямів.  Триває навчання в магістратурі УКУ 4 семестри.

Своєрідним смаколиком зустрічі став вокальний виступ магістранток Христини Головко і Марії Пасельської. Дівчата виконали сольні номери, просто закохавши аудиторію у свої голоси. То вже пізніше, їдучи опівночі в потязі додому, я прокинулася через активне обговорення сусідів за стінкою перемоги України на «Євробаченні». Тож існуванню серед нас таких талантів і дивуватися не варто, правда ж?

Після завершення урочистостей присутні послухали лекцію «Історія як поле для медіавійни» Вахтанга Кіпіані, головного редактора інтернет-видання та однойменного тележурналу «Історична правда», викладача Школи журналістики УКУ.

Розповідав потенційним студентам Українського католицького університету про звичні місця зустрічі з історією (родина, школа, мас-медіа, музеї, книги, фільми тощо), різноманітні медійні проекти, пов’язані з цією сферою, сучасні процеси, що згодом також увійдуть до розряду «історії».

Лектор наголошував на тому, що людина, яка прагне щось знати, повинна передусім займатися самоосвітою. Багато говорили про сучасну декомунізацію і її гальмування, зумовлене незнанням людьми минулого власного народу.

Наостанок гості УКУ попрямували фотографуватися на тлі стенду з кредо Школи, яке запевняє: тут готують універсальних журналістів. Я ж «чатувала» на пана Кіпіані, аби звернутися до нього із щиросердечним зізнанням: коли приїжджав до рідного мені УжНУ, потрапити на зустріч не вдалося, але тепер і слухачем лекції стала, і без спільного фото в поїзд не сяду!

Зробити бажане таки вдалося, і вже за кілька годин вручала провідниці проїзний квиток зі студентським. Звичайно ж, це вже зовсім інша історія, що сталася після традиційної прогулянки історичним центром міста, придбання свіженької книги «Видавництва Старого Лева» (не собі – в подарунок) і ще одного горнятка кави. По дорозі до вокзалу потрапила під дощ і подумала: якби це місто було жінкою, воно б ніколи не вийшло заміж. Куди ж з таким непередбачуваним характером-погодою?

Уже в поїзді взялася за книгу, яка рятувала від думок про прийдешню сесію, неопублікований досі матеріал і монтування сюжету для практичної у вівторок. Бути студентом відділення журналістики УжНУ складно, але весело. Про що думалось далі не пам’ятаю – темрява за вікном наслала на мене чудодійний сон.

Антоніна Чундак,

фото Богдана Ємця