На словацькому відділенні філологічного факультету УжНУ працює новий викладач. Мартін Беніковський приїхав викладати в нашому університеті зі Словаччини. Про те, як йому тут працюється й живеться загалом, ми й вирішили в нього дізнатися. Читайте, що з цього вийшло.

• Ви вже тут третій тиждень, як адаптувалися до нового місця? Що здивувало найбільше, можливо, виникали якісь проблеми?

– Мушу сказати, що вже звик бути тут. Спершу мав проблему з орієнтуванням у місті. Знайти карту для мене виявилося нелегко. Питався в місцевих людей, де книгарні, адже в нас мапи продають саме там, відтак шукав туристичний центр, але вже було зачинено. Лише потім, як купував продукти в «Дасторі», то натрапив на карту там.

Інша проблема – не дуже добре позначені вулиці, знайти потрібне місце було для мене досить складно. Але питався в людей, і ті мені допомагали. От, наприклад, треба було знайти Шумну, 27/3, поцікавився у незнайомого чоловіка, і він зі мною півгодини шукав потрібний будинок. Цей випадок мене приємно вразив. Люди дуже привітні, не знаю, чи через те, що я словак, чи між собою ви теж такі, але це приємно. Ще для мене було дивно бачити стільки дворових псів. Потім я зрозумів, що вони майже не гавкають і не кусають, – ніби «живі мерці». Мого малого сина такі собаки б дуже налякали, адже деякі вдвічі більші за нього. У нас, у Словаччині, такого нема.

Іншою дивиною є пересування в маршрутках. Маршрутка – це феномен. На 12 місцях поміститься 40 людей. І заповнена вона вже тоді, коли водій закричить: «Треба їхати». А хто не встиг зайти через передній вхід, завжди є аварійний, через який влізе ще з десяток пасажирів. Погано, що нема графіку руху: транспорт їде тоді, коли заповнюється. Тобто тепер я вже знаю, що мені треба близько години, щоб дістатися університету своєю 58-ю. Ось це мені було трохи дивно, адже Ужгород – досить велике місто. От я з трохи меншого – з Жиліни. У нас за графіком їздять тролейбуси, великі автобуси, які легко вміщують потрібну кількість пасажирів. Ще мене дивує якість доріг. Коли вів своє авто, то в деяких місцях навіть сумнівався чи зможу проїхати. Попри дозволену в містах швидкість 60 км/год, я набирав тільки 40

• Як Вас прийняли колеги на кафедрі? Та й загалом, як привітала Україна?

– На кафедрі працює 7 викладачів, серед них жодного чоловіка. То я в жіночому колективі. Це, ясно, має свої плюси і мінуси. І торік доводилося працювати серед жінок, тому звик. А прийняли дуже добре. Колеги привітні й завжди готові допомогти. Що стосується гуртожитку, де живу, там теж до мене дуже добре ставляться. Я вже знаю всіх кухарок, сторожів, директора. До мене приїжджала дружина з сином, то їх уже всі впізнають і радо приймають. Потроху формується коло мого спілкування тут.

• А як знайомство зі студентами?

– Часто мене питаються, чи правильно вони говорять, просять виправити, хочуть вдосконалити своє мовлення. Але є й інші випадки. Є такі, яких недостатньо мотивувати хорошими оцінками, можливо, якби ми їм дали 500 гривень за кожну лекцію, то вони б трохи походили (сміється). Ситуація як і в Словаччині. Просто в нас багатьох виключають з університету, тому інші мають стимул вчитися, щоб не вилетіти.

• На яких курсах викладаєте?

– На першому, третьому, четвертому та п’ятому.

• Як співпрацювати з першим курсом, адже вони словацької ще не знають?

– Зважаючи на те, що мови дуже споріднені, спілкуватися не складно. От, наприклад, якби я почав говорити земплінським діалектом у Сторожниці, то люди б не зрозуміли, що я словак. Так-от, вертаючись до студентів: якщо вони щось не розуміють, то я стараюся знайти синонім або пояснити їм якось інакше, згадую російські слова або ті, що вже встиг ухопити на вулицях Ужгорода. На жаль, моя українська ще дуже вбога, але хотів би її вивчити.

• Знаю, що ви викладали в Словаччині, тому можете порівняти системи освіти тут і там?

– Відрізняється модель освіти. У нас на бакалавра вчаться 3 роки, а 2 на магістра, а тут трохи інакше. За три тижні мого перебування тут, помітив, що якість навчання в Словаччині вища, – не хочу нікого образити. Але мушу робити поправку на те, що ми вчимо словаків, а тут на відділенні українці вчать словацьку. І мої колеги-викладачі досягають дуже хороших результатів, адже, закінчивши навчання, працьовитий студент знає мову на дуже високому рівні.

• Яким студентом були Ви?

– Якщо чесно, то не найкращим. Дуже мені подобалася література, на лінгвістику я увагу звертав менше. Іспит з морфології складав 8 разів: я туди ходив, як на уроки фортепіано (сміється). Коли мене бачила викладачка, то казала: «Мартіне, це ви? Ну, прийдіть наступного разу». З лінгвістики мені ще подобалася лексикологія, а от синтаксис, фонетика – це зовсім не моє.

• За якою програмою Ви тут? Скільки часу плануєте викладати в нас?

– Словацька сторона відправляє в Україну одного лектора. Якщо стороні, що приймає, він не подобається, то можна відмовитися й попросити когось іншого. Угода підписується на рік, але її можна продовжувати – максимум 4 роки. Я підписав договір на рік – до серпня 2014-го.

• Куди їхати викладати, вибираєте Ви чи університет направляє?

– Словаччина відправляє лекторів для викладання нашої мови в різні країни. Найбільш популярними, які хочуть відвідувати наші викладачі, є Німеччина, Франція, Італія, Китай. Їхати в Ужгород, Москву та Мінськ охочих менше – є багато всіляких стереотипів. Подорожі туди вважаються пригодницькими (усміхається). Але мені тут цілком подобається, і я не можу назвати Україну набагато біднішою за Словаччину державою. Люди в селах живуть так само, як і в нас.

Розмовляла Оксана Ажнюк