Головна » Усі публікації » Абітурієнт |
Привіт, я – абітурієнт! Звати мене Сашко. Точніше, я найщасливіший у світі абітурієнт, адже вчора дізнався, що вступив на бюджетну форму навчання омріяного мною факультету. І тому сьогодні на мене чекає дорога до Ужгорода – я зі старшою сестрою несу оригінали документів до університету. Пропоную вам поїхати зі мною!
Отож 8-а ранку: ми з Аліною (так звуть мою сестру) купили на автовокзалі в Мукачеві 2 квитки до Ужгорода – міста, в якому я проведу найближчі 5 років життя. Автобус у смужку везе нас до обласного центру. Вже за годину ми на ужгородському автовокзалі. Шукаємо 58-у маршрутку, яка має відвезти нас до УжНУ. Знайшли, сіли – через декілька хвилин вже їхали. Я захоплено дивлюся у вікно, адже в Ужгороді вперше: заявку на вступ подавав електронкою, родичів і друзів у цьому місті не маю, тому якось і не доводилося бути в місті над Ужем. Вже за кілька хвилин бачу дуже гарний собор – треба буде сходити туди якось. Рушаємо далі: на наступній зупинці – багатоповерхівка. Сестра каже, що це найвища будівля у місті й має вона 16 поверхів. Бачу й річку Уж – уявляв її більш повноводною. Через кількадесят метрів знов зупинка, навпроти якої – гуртожитки №1, №2 і №3. Можливо, тут і я житиму з вересня. Трохи далі бачу перше знайоме місце – стадіон «Авангард». Знайоме тому, що люблю футбол, часто дивлюся його по телевізору, а відтепер нарешті зможу вболівати за «Говерлу» не лише сидячи вдома перед екраном, але й на стадіоні – як справжній фанат. Наступне, що привертає мою увагу – це будівля із назвою «Максимус». Питаю у сестри, що це, а вона відповідає, що нічний клуб. От я вже і знаю, де святкуватиму 1 вересня. Їдемо далі… Минаємо суд, базарчик, доїжджаємо до супермаркету «Дастор», а там – майданчик для катання на роликах! Обов’язково навідаюся сюди у перший же місяць навчання. Далі їдемо позв поліклініку, лікарню, великі та гарні будинки, доїжджаємо до… «Що це за будівлі?» – знову питаю. – «Це – гуртожитки». «Гуртожитки? Знову?» – «Так, знову. Це №4 і №5. Тут, у гуртожитку №4, житимеш ти, бо це близько до університету». Ну що ж, мені подобається: і подвір’я непогане, лавиці є, квіти. За 2 хвилини маршрутка зупиняється. Сестра каже, що це кінцева зупинка і що ми вже доїхали до університету. Дивлюся – дорога веде до якоїсь великої будівлі. Розумію, що це довгоочікуваний УжНУ. Нарешті я вперше переступлю його поріг, нарешті відчую себе студентом, а не школярем, нарешті почну самостійне життя. Підіймаємося до університету, заходимо всередину і бачимо велике фойє, яке зараз ремонтують (напевно, готують до мого приходу сюди!), магазинчики з кавою, булочками, канцелярією. Підіймаємося сходами на 2 поверх, знаходимо двері, у які треба зайти, щоб здати документи. Протягом майже 25-30 хв. заповнюємо та здаємо потрібні документи і … я вже зарахований на навчання до УжНУ! Ура! Ура! Мене вітає сестра і та добра жіночка, яка оформляла документи. Зараз я можу із упевненістю сказати, що я – найщасливіша людина і що недарма так багато вчився в школі, адже це дало свої результати. Радісний і трохи втомлений, я з сестрою повертаюся вже знайомою дорогою на автовокзал, беру квитки до Мукачева і їду додому, щоб розповісти батькам цю радісну новину. Уже незабаром, за кілька тижнів, я знов повернуся до Ужгорода, але вже залишусь тут не на кілька годин, а на декілька років, які, я впевнений, стануть моїми найщасливішими студентськими роками. Вікторія Кузьма, студентка відділення журналістики |
|
|
|
Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter! |
0 | |
Ми у Facebook
Рубрики розділу
Інші матеріали рубрики