Ліна Костенко
Моє знайомство з Віталієм Горватом розпочалося з конкурсу «Кращий студент Закарпаття ’ 2014». Очікуючи виходу на сцену, конкурсанти, серед яких і ми з ним, розмовляли про життя. Тоді я зрозуміла, що більшість розмов моїх ровесників «про важку долю» – ніщо, як порівняти з тим, що довелося пережити цьому юнаку.
Чотирирічний Віталій
Мама залишила його на автошляху. Працівники ДАІ знайшли й відвезли в лікарню. Там за життя малюка три місяці боролися лікарі. Ім’я та прізвище він дістав через шість місяців. Пошуки мами нічого не дали. Це була його перша подорож, якій не даватимемо жодних оцінок.
До трьох років Віталій перебував у будинку дитини у Сваляві. Далі його перевели до інтернату в селі Чинадієві. Там добре усвідомив, що за себе треба боротися. О шостій ранку трирічні діти прокидалися, застеляли ліжко, прибирали, прали речі, сушили їх переважно на собі біля батарей. Коли приходили гості, дітей гарно вбирали, змушували вмиватися. Коли ж відвідувачі йшли, їх переодягали в брудний одяг, подарунки забирали.
Під час обіднього сну кожен мав заплющити очі – інакше били березовою гілкою або шлангом від автомобіля. Це був найбільший дитячий страх. Йти в туалет теж не можна було в цей час. Дітей «випробовували» голодом, знаходили всілякі причини, аби покарати, забрати вечерю. Принаймні так воно запам’яталося. А сказати комусь, що болить… Не тіло, а там десь, усередині, попросити про порозуміння… Не було кому.
У 5 років Віталій дізнається своє ім’я. Це трапилося під час виступу на Закарпатському обласному конкурсі «Звичайне диво». Ведуча запросила його на сцену, він підійшов зі словами: «Мене не звуть Віталій». Хлопчик розказував, якими словами (зазвичай ми називаємо їх нецензурними) до нього переважно зверталися до цього. Зал плакав.
Те маленьке самоствердження на сцені не було тривалим, але ж було! У свої 5 років Віталій умів пришивати ґудзики, прасувати. Якщо чогось не вмів – за це били або примушували додатково прибирати кімнати. Відбирали в дітей все, що можна було. В 11 років хлопець уперше пізнав смак цукерки. До цього часу він навіть якщо і тримав у руках солодощі від спонсорів, то мав тільки грати роль, що ситий і зовсім не хоче їх скуштувати.
З голландською мамою
А тоді завдяки проекту «Східноєвропейська допомога українським дітям» йому поталанило поїхати на 3 місяці в Голландію. По дорозі дізнався, що в нього є дата народження, бо до того думав, що день народження буває тільки раз у житті. Поїздка досі є найпрекраснішим моментом у його спогадах: «Тут я відчув, що мама не просто людина жіночої статі – вона здатна вислухати, зрозуміти. Вона цікавилася мною від «А» до «Я»». У Голландії за 2 місяці він вивчив мову. Не через те, що було легко – там було з ким говорити.
Свято Миколая в Чинадіївській школі-інтернаті він просто ненавидів: «педагоги», переодягнувшись у Миколая, роздавали дітям горіхи... і били палицею по голові чи спині. Там не існувало свят, не було жодного дня, щоб не відчував біль: якщо не від кийка, то через слово.
У Перечинську школу-інтернат Віталік перейшов, коли мав 11 років. У перші ж дні йому зламали ніс за те, що руками ліз у тарілку – вихователька била його головою об посудину з обідом.
Там основним знаряддям виховання була палиця. Деколи дитину брали за ноги й донизу головою виставляли з вікна, аби усвідомлювала: секунда – і життя може скінчитися. Через приниження вчителів дехто з дітей накладав на себе руки. «Ми щиро раділи, коли приїздили спонсори, коли гралися з нами, цікавилися справами. Просто відчувати, що ти комусь потрібен, – найважливіше».
Коли Віталію виповнилося 18 років, йому віддали документи і наголосили, що до 9-ї ранку має піти, бо на його місце прийде інша дитина. Так він опинився на вулиці. Напевно, це був один із перших подарунків долі. На новій стежині зовсім розгубився, проте не став жебракувати чи красти – почав працювати.
Навчальним закладом, у який вступив Віталій Горват, став Ужгородський коледж культури і мистецтв – тут він розвивав свій співочий талант, брав участь у різних конкурсах. Згадує, що було досить важко: недоспані ночі, стрес через незвичні відчуття – нема контролю.
У гуртожитку й донині його згадують тільки теплими словами. Студентка 4-го курсу факультету народної художньої творчості Беата Савчук каже: «Він завжди допомагав іншим. Залишав свої справи і мчав на допомогу як «супергерой». Віталік – дуже щира і відкрита людина. Постійно складав нам твори із зарубіжної літератури. Ми завжди допомагали одне одному, з концертами об’їздили весь Мукачівський та Ужгородський райони. Він вірить, що коли зачиняються одні двері – відчиняються інші».
Кращий студент Закарпаття ’ 2014
У нашій розмові Віталій багато разів дякував Богу за те, що Той дав йому талант. І справді, співає він чудесно. Про це свідчать участь і часто перемоги Віталія у різних закарпатських, всеукраїнських та міжнародних конкурсах: обласних – «Звичайне диво», «Твоя доля в твоїх руках», «Кращий студент Закарпаття ’ 2012», «Кращий студент Закарпаття ’ 2014»; всеукраїнські – «Веселка над Тисою», «Іван Попович збирає таланти»; міжнародних – «Startvoice» (Київ), «Закарпатський едельвейс». Також Віталій пройшов кастинг і потрапив на зйомки таких телевізійних проектів, як «Х-фактор» та «Голос країни».
Та спів далеко не єдиний талант хлопця. Він також автор збірки віршів, яку видали за підтримки хресної мами. Це стало приємним подарунком до дня народження. Спонсором став Мирослав Дочинець. Віталій отримав 40 примірників, які подарував усім своїм учителям і вихователям сиротинців.
Сьогодні Віталій Горват навчається вже в четвертому навчальному закладі – Мукачівському державному університеті на 2-му курсі педагогічного факультету. Має хороші умови проживання, авторитет серед друзів, прекрасний талант, який слугує і джерелом заробітків. Він вірить.
Не має зла на кривдників, хоч образи пам’ятаються. Йому важко – душевні рани ятряться. Але хлопець переконаний: тримати образу – позбавляти себе любові. А її в його житті і так було мало. Він відвідує сиротинці, підтримує зв’язки з дітьми, позбавленими батьківської опіки, допомагає тим, хто опинився на вулиці, знайти житло та обрати правильну позицію в житті.
Це справжнє чудо, коли від смертельних ударів на серці не залишається навіть найменшого шраму. Віталій вірить, що Бог постійно біля нього. Хіба має право він робити щось таке, що може Його засмутити?
Марія Туряниця,
переможець конкурсу «Кращий студент Закарпаття ’ 2014»
для Медіацентру УжНУ