Головна » Усі публікації » Розмови від душі... |
Коли він уперше приїхав на Закарпаття, якось одразу відчув, що воно його просто так не відпустить. Декан факультету суспільних наук Юрій Олександрович Остапець ніколи не думав, що житиме за 800 кілометрів від своєї маленької батьківщини і що йому доведеться чи не з нуля формувати цілий факультет найбільшого вишу Закарпатської області. Але життя знає, кому довіряти важливі справи. Народився Юрій Олександрович у невеликому містечку на Київщині. Мама, яка вчителювала, створювала всі умови для сина та маленької донечки, піклувалася, аби діти й училися, і мали безтурботне дитинство. Якихось особливих дитячих пригод не пригадує: «Ну так, ходили на чужі городи красти груші та яблука. Змагалися між дворами у вправності володіння м’ячем. Але все це було максимально у рамках пристойної поведінки. У мене ніколи не було бажання бешкетувати, комусь навмисно нашкодити». Можливо, була ще одна причина – не засмучувати батька, який і так мало часу проводив дома, навпаки, – зробити все, аби він сином пишався. «Він дуже нас любив. Проте доводилося багато працювати, часто без вихідних, без відпусток. Бували й такі дні, коли треба було йти й уночі, адже керував цілим автопарком фабрики. Проте батькові вистачало мудрості, аби правильно нам пояснити свою відсутність. Він був дуже доброю і порядною людиною. Строгим я б його ніколи не назвав». Можливо, ще тоді, дивлячись на роботу тата, його старання забезпечити родину всім необхідним, Юрій Олександрович дуже чітко визначив собі пріоритети. Одним із них стало навчання. «Мене ніколи ніхто не змушував читати – самому подобалося. Та й місто моє було до певної міри провінційне: не пропонувало багато спокус розвіятися. Відразу біля мого будинку була бібліотека, тож я часто туди навідувався». А ось хатню роботу Юрій Олександрович так і не полюбив: «Для мене дотепер складно помити посуд чи поприбирати, а от привести двір до порядку – хоч уже». А далі вступив до Київського університету ім. Т.Г. Шевченка на філософський факультет. «У нас там із дисципліною і вимогами до виконання навчального плану було все дуже строго. За три пропуски без поважної причини від тебе могли відібрати стипендію, а то й виключити з лав студентства. Але обхід і там був: ходили здавати кров, а в лікарні давали три дні на відновлення сил, тож донорів завжди було чимало☺». Навчання давалося легко, проте зі своїми ровесниками вчився недовго: «На другому курсі пішов служити до армії. Проте навчання і не думав покидати. Коли повернувся, то відновився, але вчився вже з іншим курсом». Отже, університет стане для нього тоді ключовим розпорядником: подарує дружину, друзів, місце роботи, яке нині дає йому право називатися шанованою людиною і професіоналом. «Після закінчення вишу відбувався розподіл. Як ви думаєте, куди мене направили? Правильно, в Ужгород. Після трьох років відпрацювання саме дружина стала ініціатором того, щоб залишитися тут. І я вдячний долі за такий поворот життя!». У житті так складалося, що йому ніколи прямо не казали, як треба вчиняти, на які рішення йти. «Для мене найбільшою порадою є приклад моїх батьків, саме їх зразок ставлення до людей». У нього дотепер є погані звички: наприклад, курити, коли нервує. Але є і хороша: дарувати дружині та доньці квіти. Він зовсім не строгий батько, бо вважає, що людина має сама йти своїм шляхом і знати, що поруч є підтримка, проте відповідальність за помилки завжди залишиться на тобі. Він щасливий, коли розповідає про своїх трьох найважливіших жінок: маму, дружину та доньку. Він любить ділитися любов’ю з близькими людьми, але так само і його серце дуже її потребує.
– Хотілося б бути більш дисциплінованим у розподілі свого часу. І щоб кожна моя дія мала чітко сформульовану мету.
– Дописати докторську дисертацію.
– Аби в усіх усе було добре.
– Так, разом із колегами із факультету ходимо грати у волейбол. Ще мені подобається плавання. Намагаюся систематично навідуватися до басейну. Бо після води завжди відчуваєш заряд позитивної енергії.
– Так, збираю книги – це перше. Інше – куховарство. Дуже люблю експериментувати.
– Живопис. Я не смію навіть пробувати, бо розумію, що, напевно, нічого б не вийшло. Це моє внутрішнє захоплення передалося доньці: у неї дуже непогано виходить. Ще дуже люблю танець. Свого часу займався хореографією у відомому ансамблі «Веснянка». Тоді на дискотеках я був першим. Тепер уже ні. Роки збігли – кістки вже не ті. Але ніколи не відмовляюся потанцювати з хорошою компанією.
– Непорядність.
– Простотою, добротою, відкритістю.
– Зраду.
– Темно-синій, чорний і сірий.
– «12 стільців».
– Зазвичай дружина. Я не дуже вимогливий до цього. Головне, щоб усе було акуратне, а ти сам відчував, що виглядаєш належно.
– Він поруч зі мною.
– Так, вірю в Нього. А ще відчуваю Його постійне заступництво.
– Це керівник факультету, що має забезпечувати спокій та злагоду у колективі. Світлана Лапига Фото, відео Роберта Паппа |
|
|
|
Теги: |
Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter! |
0 | |
Ми у Facebook
Рубрики розділу
Інші матеріали рубрики