Відомий закарпатський дослідник (історик, краєзнавець, політичний експерт) Роман Офіцинський оприлюднив нову монографію – «Народні перекази Закарпаття», що нещодавно вийшла друком у видавництві «Гражда». Автор занурився до предметного поля краєзнавчої фольклористики, точніше до такого її жанру, як історичні перекази. Таким чином, він засвітився у одній із маловідомих і несподіваних для широкої громадськості своїх іпостатей – фольклорного збирача й автора-упорядника зразків усної народної творчості. Не вдаючись наразі до занадто академічного рецензування, ставимо перед собою завдання висвітлити, що, власне, його остання книга собою представляє.

Структурно праця складається з пʼятьох розділів. Перші три будуть цікаві насамперед аудиторії, вибагливій до наукового жанру монографій. Вони акцентують увагу на теоретичних проблемах вивчення переказів, подають історичний контекст побутування та появи їх місцевого жанрового розмаїття, розглядають процес зростання зацікавлення до цього виду інформації на Закарпатті та поступове оформлення його в якості окремого напрямку збирацького і дослідницького інтересу.

Основна частина (четвертий та пʼятий розділи) представляє, власне, аналіз і деконструкцію сюжетів добірки зібраних автором історичних переказів, систематизованих відповідно до структури. Найбільше уваги присвячено певним історичним особистостям (опришкам, володарям краю та ін.), різним подіям в історії Закарпаття, етносоціальним й економічним відносинам, топонімам, поселенням, замкам, монастирям і т.д. Примітно, що автор дещо відійшов від звичної для таких праць схеми, залучивши не тільки перекази про легендарні події та особи «сивих часів», але й ті, що висвітлюють відносно недавні перипетії історії нашого краю, зокрема ХХ ст. І ось у цих усно-історичних свідченнях несподівано часто заперечуються пануючі в офіційній історичній науці, здавалось би, усталені шаблони, скажімо, щодо специфіки менталітету місцевої людності чи невиразної й «сіро-тьмяної» (особливо на тлі бурхливого минулого України) історії, власне, закарпатського краю.

Перший погляд на зміст «Народних переказів Закарпаття» складає враження, ніби перед нами чергова збірка цікавих фольклорних тем з різних куточків області. Однак, із тексту бачимо, що дослідник не обмежився простою фіксацією та констатацією упорядкованого матеріалу, а пішов складнішим шляхом. Деконструйовуючи й аналізуючи провідні теми і мотиви переказів, учений знаходить паралелі їх сюжетів і в офіційній версії історії. Загалом вони дозволили йому вигаптовувати такий варіант особливостей історичного розвитку краю та його населення, який відрізняється від офіційного канону. Крім того, як результат, бачимо переконливі свідчення, що народні перекази можуть слугувати у якості історичного джерела, що, до речі, у нас, зазвичай, вважається прерогативою насамперед архівних, археологічних, писемних даних. Однак із тексту монографії неспростовно випливає, що на основі історичних переказів можна вивчати різні теми закарпатського краєзнавства, зокрема економічної, соціальної, релігійної, культурної, етнічної історії області.

Народні перекази Закарпаття

Цікавий усно-історичний матеріал з теренів усього Закарпаття та особливо авторський підхід до їх аналізу дозволяють похитнути пануючі стереотипи про вузькопрофільний характер, незначний науково-пізнавальний потенціал зразків усної народної творчості, а також щодо їх обмежених можливостей при наукових історичних реконструкціях.

Рецензувати «Народні перекази Закарпаття», звичайно, варто детальніше, заглиблюючись у канву кожного мотиву і сюжету усно-історичних свідчень, паралелей та аналогій, які представляє автор. Однак наразі уникаючи спойлерів, що можуть зіпсувати очікування; не публікуючи також неодмінних у професійній фольклористиці критичних зауважень до праці (куди ж без них – адже нема меж досконалості), обмежимося кількома викладеними вище абзацами, залишаючи більше на розсуд допитливих читачів, які на сторінках книги відкриють для себе багато несподіваного.

Загалом праця ужгородського ученого буде цікава не лише спеціалістам-етнографам і фольклористам, але всім, хто має інтерес до історії краю. Додам тільки, що Роман Офіцинський у цій монографії задав якісно відмінну тональність закарпатській фольклористиці, яка, на жаль, нерідко знаходиться на рівні цієї дисципліни періоду національно пробудження українців в ХІХ ст., коли основним завданням спеціалістів був просто збір фольклорних матеріалів. І саме тому для наступних дослідників фольклорної спадщини краю обмежуватися тільки накопиченням зразків усної народної творчості, без спроб їх подальших широких інтерпретацій та тлумачень, означатиме відступити на крок назад.

Павло Леньо,
кандидат історичних наук, етнолог

Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter!