Днями до першокурсників факультету іноземної філології завітав учасник АТО, десантник і просто справжній чоловік Микола Марчишак. Студенти захоплено слухали його розповіді й засипали питаннями, адже кожному кортіло дізнатися, що ж насправді відбувається там, на палаючому Сході країни.

Микола розповів, що повістку отримав у квітні – у день свого народження. Це не стало для нього несподіванкою, і він без зволікань та роздумів вирішив, що поїде захищати державу. «Як на мене, це священний обов’язок кожного чоловіка», – ділиться хлопець. Нині він уже рік як удома, але те, що йому довелося пережити, пам’ятає дуже добре.

Перебуваючи у зоні АТО з травня до вересня, був більш ніж у двадцятьох населених пунктах Донецької та Луганської областей: Волновасі, Сєверодонецьку, Лисичанську, Маріїнці, Ілловайську та ін. Микола каже: «Тепер ми воюємо не зі внутрішнім ворогом. З серпня розпочалася справжня війна із штатними російськими військовими».

Йому довелося пережити і численні втрати, й зради, навіть полон. Присутніх цікавило буквально все: якими були умови життя, як удавалося підтримувати контакт з рідними, яким було ставлення місцевих до наших військових, чи не виникло у Миколи «поствоєнного синдрому».

Порушили також питання забезпечення бійців спеціальним обмундируванням. Хлопець підсумував, що ситуація з цим прикра, але вже є помітні зміни на краще, хоча ще на Схід їх відправляли без якісних касок та бронежилетів. На запитання про те, якою була медицина, віджартовується: «Стара!». Щодо того, чи закінчиться ця війна, має однозначну думку: «Звісно. Головне, що нам потрібно, – це хороших, розсудливих керівників ЗСУ».

Микола багато розповідав і про позитивні речі: «Там я зустрів справжніх бойових товаришів, з якими спілкуємося й дотепер. Ось у них я дійсно впевнений і знаю, що при потребі вони завжди прийдуть на допомогу. Це хлопці не лише із Закарпаття, а й з інших регіонів України».

«Я не воював за командирів чи за якісь політичні сили, я воював за вас – за своїх батьків, друзів, як і всі хлопці там. На жаль, є й такі, хто приїжджає лише заради статусу учасника АТО, це так званий «військовий туризм». Але переважно там свідомі люди, котрі розуміють, що є загроза Батьківщині, і якщо наші діди відстоювали її, то яке ми маємо право її віддати. І ще одне, пам’ятайте: живим героям дуже потрібна психологічна підтримка з вашого боку», – ділиться боєць.

Зустріч виявилася дуже пізнавальною, цікавою, щирою та відвертою і не залишила присутніх байдужими. На прощання студенти стоячи аплодували Миколі Марчишаку. Хочеться вірити, що з такими захисниками, як він, на нас чекає мирне небо та світле майбутнє.

Катерина Хижняк

для Медіацентру УжНУ