Бо кожна історія, опублікована нижче, – це шматок життя, який назавжди втрачений.

Павло Шеремет був не просто журналістом "Української правди". Він був другом, який попри десятки ефірів-зустрічей-текстів не забував підписати для нас книжку під час інтерв’ю (просто так, як подарунок і сюрприз), знайти героїв і неодмінно розповісти про нові теми та ідеї.

Переживав, співпереживав, допомагав. Таким його запам’ятали не лише ми, але й друзі та колеги.

Ми попросили їх поділитись своїми спогадами та історіями. Публікуємо їх нижче і оновлюватимемо надалі.

Айдер Муждабаєв,

заместитель генерального директора крымскотатарского телеканала "ATR"

Мы с Павлом Шереметом были едва знакомы, когда жили в России. Я был у него на паре телеэфиров. Помню, предложил ему писать колонки для моей публицистической рубрики в "Московском Комсомольце". Он вежливо отказался, дав понять, что терпеть не может цензуры. Хотя тогда её в МК и не было, но я не смог его переубедить.

Потом, уже в Киеве за бокалом вина Паша рассказал, что и ко мне относился с недоверием, пока мы не познакомились ближе. Он довольно прямой был человек.

Паша был первым, кого я случайно встретил, когда больше года назад переехал в Украину. В первый же или во второй день. Я шёл вверх по левой стороне улицы Ярославов вал, уже смеркалось, как вдруг меня обхватил большой человек, бежавший на встречу, и громким, ни на чей не похожим голосом, сказал: "Муждабаев! Ты тут! Ура!"

Или что-то в этом роде, точно не помню. Оказывается, Паша совершал пробежку, и вот так наши пути в Киеве сразу пересеклись. Паша невольно стал для меня символом моей новой жизни.

В тот вечер он предложил увидеться завтра, вместе с Севгиль Мусаевой и Аленой Притулой, чтобы записать большое интервью для УП. Мы встретились, был тёплый вечер в кафе у Майдана. Именно тогда я "выдохнул", почувствовал себя в Киеве дома, среди друзей.

Спасибо тебе, Паша!

Потом мы виделись несколько раз, вдвоём и в разных компаниях, Паша был всегда весел и широк. Кто его знал, понимают смысл последнего слова. Он был и физически, и по характеру большим человеком, я так его ощущал.

Убийцами Паши в моей жизни пробита огромная брешь. А для самых близких — это просто конец вселенной... Я хотел бы их всех обнять и сказать слова соболезнования, которых не могу пока подобрать. Так все это тяжело, невозможно.

Но умом я понимаю, что "невозможно" нам придётся оставить в той, довоенной жизни. В нынешней жизни возможно все, и смерть в первую очередь.

Я, конечно, не знаю, кто и по чьему заказу его убил. Но чувствую, что Паша сегодня погиб за всех нас. И неизвестно, сколько ещё нас погибнет в этой безумной, развязанной Россией войне. Невиданной доселе, подлой, гибридной. Никаких причин для его убийства внутри Украины я не вижу. Ни одной.

Вечная память Павлу Шеремету, дорогому моему товарищу, блестящему журналисту и человеку. Он был лучшим из нас, самым ярким из нас. Поэтому, думаю, его и убили.

Валерий Калныш,
журналист, ведущий радио "Вести"

Кажется, он никогда не переставал быть журналистом. Есть такие, кто "с 10 и до 19". Паша был не из таких.

Как-то нас пригласили к генпрокурору Виктору Шокину. Всего было человек 12. Некоторых сам факт приглашения привел в сакральный трепет.

Паша пришел туда как журналист. Первым делом определились, что можно цитировать, что нет – встреча все же полуофициальная. Кстати, тогда впервые был представлен господин Куценко в качестве помощника генпрокурора.

До этого момента с Шереметом "в поле" мы не пересекались. И вот тогда, у генпрокурора, я очень ясно увидел одну его черту. Ему удавалось, сохраняя уважительное отношение, часто даже не меняя темпа и громкости речи, задавать самые неудобные вопросы. В них как бы изначально чувствовалась игривость, и это собеседника расслабляло.

Но вопросы то были серьезные!

Паша тогда проинспектировал генпрокурора: мягко, но настойчиво узнал все, что хотел. А еще мне нравились его тексты. Не интервью, а именно тексты. Мы ведь от Украины, в свое время, писали с ним в журнал "Огонёк". У него выходили простые, но очень глубокие заметки.

Анастасія Станко,
журналіст "Громадського телебачення"

Ми якось подружились майже одразу. Коли він прийшов працювати на ТВі, я тролила його за те, що він російською говорить, а він смішно вимовляв "бандеровка".

Коли ми йшли з колегами з ТВі, саме Павло був рупором цього нашого протесту, він робив тоді останню партизанську програму "Проти ночі" під час цього рейдерського захоплення та твітив кожне слово цього публічного скандалу. Можна сказати, що цей загалом болісний для нас всіх скандал пройшов дуже весело завдяки Павлу, бо він весь час іронізував.

Пізніше, коли ми вже всі звільнились і тинялись в пошуках роботи і нових сенсів, саме Павло разом з Оленою Притулою запросили нас до себе.

Олена завжди особисто підтримувала нас у всіх складних конфліктах, і це дійсно допомогло не розчаруватись в професії. Павло теж завжди казав: "Сражайся".

З приводу останнього конфлікту з Міністерством оборони, коли ми привезли репортаж з передової, він теж написав мені: "Сражайтесь!" Це були останні його слова мені, а я пообіцяла після вирішення конфлікту прийти-таки до нього на ефір…

Хоч Павло тут в Україні ніби займався не такими серйозними розслідуваннями, як у себе на батьківщині, в Білорусі, і виглядав людиною ніби трохи збоку, він був одним з тих небагатьох, котрий нам, молодшим, завжди якось м’яко казав, що він нас підтримує, і що за свободу слова завжди треба боротись.

Спочивай з миром. Нема слів, як мені б хотілось бодай чимось підтримати Олену і як мені боляче за неї.

Тетяна Даниленко,
ведуча "5 канал"

Павєл Григорович. Мабуть, єдиний журналіст, якого я називала на ім’я й по-батькові, але від цього - жодної дистанції.

Особистий ворог Лукашенка, російський журналіст в українській еміграції, кадебешник (і, водночас, ворог Путіна) - чого тільки в нашому середовищі не було чути про Павла Шеремета.

Сьогодні прочитала, що в нього було багато ворогів в Україні. Але, як на мене, він був однією з небагатьох яскравих постатей, у кого скрізь були друзі. Не української (даруйте, патріоти) величини чоловік, він завжди рубав правду-матку, не завжди приємну, але завжди в обличчя.

Чого гріха таїти, і мені теж. "Ну так не можна, скромнішою треба бути", - це він мені ще кілька місяців тому за дорогу машину друга, на якій приїхала на роботу. При цьому я не знаю нікого, хто б на таке ображався.

З політиками Павло - не менш різко, дотепно, а головне - не в спину. Колеги його "Павєл Героїч" називали. Доназивались.

Безмежно шкода, коли йдуть саме такі, в кому життя - не на одне життя.

Ірина Славінська,
журналістка "Громадського радіо"

Павло Шеремет мав домашнє редакційне ім'я, то батькові - Геройович. І це про нього. Ми нормально роззнайомилися під час роботи на ТВІ 2012-13 року.

Він вів свою щотижневу програму, я - свою. І ми ходили один до одного в гості в ефіри та обмінювалися контактами і гостями.

Я пам'ятаю, якою важливою для мене була підтримка Павла під час страйку на каналі. Ми разом бунтували, права не віддавали. Разом звільнились і ходили на подальші суди - з іншими колегами, звісно.

Його солідарніть і рішучість стала для мене цінним уроком. Вчора ввечері він був у нашій студії: ми говорили про повернення додому - до рідної мови, до рідної культури, до відкриття Білорусі через досвід життя в Україні. А за кадром жартували в ньюзрумі та реготали над відео з Ющенком про килим і "моль-скотиняку".

Я не встигла попрощатися, коли він ішов після ефіру. Пам'ятаю силует в коридорах радіо. Прощавайте.

І багато любові та співчуття всім близьким. Цей напад - ніби напад на рідний дім. Не знаю, що ще тут можна сказати.

Анастасія Береза,
журналістка

Написать о человеке через пару часов после трагической гибели? Невозможно. Мне не по силам.

Пытаюсь осмыслить его судьбу: родился и вырос в Беларуси, стал известен в России, погиб в Украине, где, как мы думали, журналисту грозит уже только война. Далеко от столицы.

Мы совсем мало знали друг друга и почти не общались. В последний раз, как оказалось, незадолго до его... гибели. Встретились недавно на мастер-классе в Школе журналистики Украинской правды.

И мне захотелось сказать ему, что я недавно прочла его интервью с нобелевский лауреатом Светланой Алексиевич и была им впечатлена. Кажется, он не ожидал и ему было приятно.

Он был очень большой и энергичный. Мне сложно представить его уставшим, разбитым, больным. Даже раненым. Тем более - мертвым.

Он делал счастливой маленькую женщину, делающую большое дело. Сегодня Павел, возможно, спас ее. Я этого не смогу забыть.

P.S. Эта новость застала меня за границей, в интернациональной группе студентов со всего мира. За завтраком о нем говорили участники из сразу трех стран: России, Белоруссии и Украины. Для каждого - он был значим, для каждого - утрата.

Наталя Гуменюк,
журналіст, голова hromadske.ua

В часи, коли так легко загубитися в павутині теорій змов, маніпуляцій й міжусобиць, страшенно безцінні такі як Паша – люди-камертони, які в мить непевності вкажуть, де вона, та сама пряма дорога. Відчують, де "прогнило", майже одразу зрозуміють, де добро, а де – зло, бо не все відносно.

Паша – той, хто своїм прикладом показував, чому не варто бути циніком – тобто не боятися видаватися ідеалістом, людиною з переконаннями, якими живеш.

Серед журналістів, які пишуть про політику й пригноблення, про біль, свободу, Паша вирізнявся тим, що працював, говорив, відчував, заражаючи любов’ю до життя, радістю від того, що робиш, цікавістю до людей.

Нашому поколінню пощастило, що він опинився поряд. Навіть, коли ми бачилися на бігу, – десь в ліфті, на сходах, десь в коридорах Громадського, під будівлею... у цих коротких репліках, вітаннях (котрі з ним завжди були про серйозне, важливе, політичне – війну, людей, про біль) – йому за лічені хвилини вдавалося заряджати енергією.

А ще так вийшло, що останній рік кожна розмова, закінчувалася його фразою "звертайся і звертайтеся, знай, що завжди можете розраховувати на мою підтримку і допомогу".

І це була не ввічливість, бо Паша Шеремет – це про щирість. Спасибі. Спасибі.

Андрій Куликов
голова правління ГО "Громадське радіо"

Коли Лариса Денисенко і я прощалися з Павлом Шереметом після інтерв’ю, що виявилося останнім, на моє "Побачимось", він сказав: "Будемо на зв’язку".

З того інтерв’ю, за день до загибелі Павла, ми дізналися, що в нього була вишиванка – білим по білому.

А сьогодні зранку, вже після того, як дізнався про вибух, я подумав, що саме біле по білому – це було так властиво Павлові. Він у розмові сказав щось на кшталт: то такий особливий шик – білим по білому.

А насправді – це здатність бути чистим і яскравим.

І Павло, якому білого додала ще і рання сивина, таким і був.

Чистим і яскравим. Яскравим і чистим. Білим. І ще - біло-червоно-білим.

І, певно, став таким не одразу, у чому і зізнавався. Вимагаючи відвертості від інших, він мав на це право, бувши щирим. Будьмо щирі у пам’яті про Павла Шеремета.

Денис Бігус,
журналіст-розслідувач

Вряд ли я в том кругу его знакомых, которым пристало делиться воспоминаниями.

Единственное, что могу сказать - меня всегда поражала его неуемная, перехлестывающая жизнерадостность. Павел любил любить жизнь. И умел.

Дмитрий Чекалкин,
шоумен, генеральный директор "DIVA production"

Только вчера разговаривал с Павлом по телефону. До сих пор в ушах звучит его размеренный выразительный голос...

Всегда с благодарностью и энтузиазмом относился ко всем его рекомендациям и инициативам.

Павел умел заражать энергией, наполнять пространство вокруг себя теплом, светом и добротой.

Общаясь с ним вспоминал строки Губермана:

В цветном разноголосом хороводе,
в мелькании различий и примет
есть люди, от которых свет исходит,
и люди, поглощающие свет...

Всё никак не получалось встретиться последнее время, продегустировать любимые напитки. Надеюсь на небесах его ждет приятная компания, а здесь, на грешной земле, долгая и светлая память...

Константин Эггерт,
обозреватель телеканала "Дождь"

Для меня Павел Шеремет являл собой сочетание очень высокого профессионала в журналистике и честного человека, способного дать объективную оценку не только другим, но и самому себе.

Он был одним из пионеров репортерской журналистики, журналистики факта, журналистики расследований.

Его знаменитый репортаж о "незаконном" пересечении границы Белоруссии стал одной из телевизионных сенсаций конца 1990-х. Это тот случай, когда журналист ставил эксперимент на себе, и за этим для него наступили последствия – уголовное преследование в родной стране.

Павел был довольно редкой птицей среди постсоветских журналистов. Он был человеком, несомненно хорошо понимавшим и Россию, и Украину, и Белоруссию, но может быть именно поэтому он был европейским, а не российским, не украинским, не белорусским журналистом.

Павел прекрасно видел контекст, в котором существует постсоветское пространство. Он никогда не позволял себе снисходить до того или иного народа. Говорить о том, что "москали" глупые или "хохлы" недоделанные.

Он во многом видел Россию, Украину и Белоруссию как пространство со схожими проблемами – человеческими, экономическими, политическими, историческими, психологическими. Именно поэтому его творчество было компетентным, убедительным и одновременно человечным.

Павел верил в свободное будущее России, Украины и Белоруссии, не надевая при этом розовые очки. Он верил в профессию журналиста, считал ее очень важной для общества и при этом никогда не позволял себе задаваться по этому поводу.

Шеремет всегда видел перспективу, с ним было интересно говорить о будущем. А еще Павел был почти безотказным коллегой. За довольно много лет знакомства с ним я может быть припомню единичные случаи, когда он отказался что-то прокомментировать или прийти в эфир.

Павел Шеремет любил и уважал коллег. Вечная ему память.