Чимало нас частенько скаржиться на брак часу: мовляв, нічого не встигаємо, про все забуваємо… А є люди, яким удається робити багато і вчасно. Серед них і студентка філологічного факультету Яна Томчич.

Нині вона на ІІІ курсі відділення журналістики. Примудряється вчитися ще в музичній академії, викладати музику дітям шкільного віку та знаходити час для себе. Як їй усе це вдається? Нам теж стало цікаво! Секрет успіху почули на власні вуха.

• Яно, як усе починалося?

– Усе простіше, ніж здається. Коли мама – музикант, то починаєш співати і грати ще зовсім маленькою. У п'ять років почала грати на фортепіано у класі Л. Л. Шапран. Співала в ансамблі «Перлинка» при музичній школі  ім. П. Чайковського та займалася вокалом у класі М. М. Мудранинець. Тоді мені було 7 років.

Позаду чимало конкурсів: шкільних, обласних, міжнародних. І можу сказати, що музика подарувала мені яскраве дитинство.

• Тобто мама була музою чи спонукала займатися музикою?

– Мама ніколи не вирішувала за мене, не тиснула, а завжди казала: «Як хочеш, так і роби. Ти маєш зрозуміти все сама, бо це твоє життя». Мама, на щастя, завжди мене підтримує.

• У яких саме конкурсах ти брала участь? Були й призові місця?

– Посідала переважно 2–3 місця на шкільних та обласних музичних конкурсах. Займалася в студії  «Чарівне слово» під керівництвом Наталії Павлівни Якушко, яка підготувала мене до багатьох конкурсів, у яких виборювала призові місця.

У Київ їздила в 2008 році на Всеукраїнський конкурс художнього слова імені Шевченка теж з ініціативи Наталії Павлівни. Стала дипломантом! Це був дуже відповідальний конкурс: програмні вимоги досить складні. Брати в ньому участь було боязко й водночас почесно.

Два роки тому виборола 2-е місце в інтернет-конкурсі, який проходив у Сербії. Брала участь у категорії «Фортепіанні дуети»: надіслала відео й перемогла.

• Кому найбільше завдячуєш своїми перемогами?

– Передусім мамі та вчителям, завдяки яким я знаю те, що я знаю. Людмилі Леонідівні Шапран, відомій у музичних  колах як професіонал своєї справи. За її плечима чимало учнів, які зараз працюють і за кордоном. Це такі солісти, композитори, професори, як А. Затін, В. Теличко, Н. Висіч. Також дуже вдячна своїй наставниці з музичного училища Тетяні Юріївні Журкі. Саме вона сформувала мене як музиканта.

• Удома є фортепіано?

– Звичайно, є. Я люблю грати, особливо вночі. Оскільки живу в квартирі, то серед сусідів це не дуже вітається. Мрію про цифрове фортепіано, щоб можна було спокійно грати ночами: нікому не заважати і насолоджуватися тим, що так любиш.

• Чому вирішила обрати журналістику? На перший погляд, не зовсім поєднуване з музикою?!

– Обирала ще в школі: вступати до музичного училища чи здобути повну середню освіту та вступати до університету. Перемогла все ж музика. Пізніше випала нагода спробувати себе й у журналістиці.

Для мене це щось творче та динамічне, чого мені так не вистачало. Хочу пов’язати  музику з журналістикою: у майбутньому мрію стати музичним критиком. Мені стало цікаво: чи зможу я навчатися в музичній академії заочно і паралельно на стаціонарі в УжНУ?! Як виявилося, це реально, хоч дуже виснажливо.

• Ти працюєш концертмейстером у музичній школі?

– Музика для мене – цінний досвід. Звичайно, досить складно після пар іти до вечора ще й на роботу, але мені це подобається. Допомагаю учням, які навчаються гри на струнних, духових чи народних інструментах. Завжди беру участь в підготовці дітей до великих концертів.

Так, це велика відповідальність, оскільки від мене значною мірою залежить, як поводитиметься дитина на сцені. З моєю допомогою діти нерідко займали призові місця на обласних конкурсах, чим я відверто пишаюся. Але слід визнати, що це насамперед результат їхньої наполегливої праці, вчителя з фаху, а далі – все інше.

Працювати з дітьми – це клопітка, відповідальна та водночас приємна для мене праця. Особливо на конкурсах, коли доводиться їм акомпанувати. Найбільший страх в такі моменти – аби не підвести жодного з них.

• Питання, яке, впевнена, цікавить всіх: як ти все встигаєш?

– Намагаюся правильно розпланувати день.  Коли знаю, що тиждень буде насиченим, стараюся розписати все на кілька днів наперед. Зрозуміло, що не завжди вдається йти за планом, але це допомагає правильно розподілити свій час. Сильно допомагає й голос совісті: коли знаю, що хтось на мене розраховує, обов’язково виконаю задумане. З дитинства мене виховали бути  відповідальною.

На жаль, не завжди вистачає часу на відпочинок й особисте життя. Буду банальною, коли скажу, що все у нас в голові. Потрібні велике бажання, добрий план, сильна воля... А ще – заховати лінь кудись подалі... Тоді все виходитиме!

Вікторія Копча

для Медіацентру УжНУ