Не можемо звинувачувати тих, хто не бере активної участі у сучасних політичних подіях нашої країни. Але варто, мабуть, пам’ятати: аби ми спокійно вчилися, ходили на пари, їздили у маршрутках, прогулювалися осінньою набережною, хтось платить життям. Вони умирають за себе і заради нас, а ще заради тих, хто матиме змогу жити у нормальній країні після нас.

Аби почати жити заново, потрібен свіжий погляд на речі, а ще молода безстрашність, яка міцно тримається за романтизм, повністю відсутній на війні. Про це та інше у розмові зі студенткою 3-го курсу філологічного факультету Тетяною Дюрдь, яка з перших днів була на  Майдані, тепер працює волонтеркою в зоні АТО на Сході, бо має місію: рятувати життя.

• Із чого починався для тебе Майдан?

– Поїхала туди не через Євроінтеграцію, а через те, що побили моїх однолітків. Поїхала скидати диктаторський режим і покарати тих, хто чинив беззаконня. Вже там прокинулася у мені любов до України. Щиро кажу: думала, усі там помремо. Кожної миті була готова написати мамі смс і попрощатися – нас обливали бензином...

• Що там найбільше цінувалося?

 

– Єдність. Народний дух. До Майдану я не була патріотом – хотіла виїхати за кордон. І тільки в Києві зрозуміла, що живу у найкращій країні, із найкращим народом. Ви би бачили, як у лютий мороз елегантні жінки з манікюром, у шубах, капелюхах, видлубували бруківку й подавали нам…

Ви би бачили, скільки киян набігло, коли почався штурм. Там мова не йшла про збереження свого життя. На кону стояло майбутнє держави: або вона здається, або стає непереможною.

Результат нам відомий. Ми були з палицями – вони зі зброєю. Ми з бруківкою – вони з гранатами... Ми перемогли.

• Як підтримували одне одного?

– Морально. Ми були однією великою сім’єю. Майже не спали, постійно мерзли. Одне з правил Майдану: бути веселим, не розчаровуватися, не впадати в паніку. Брали м’яч, по дорозі пасували перехожим через цілий Майдан, виходили в центр і грали у футбол. Інколи з’являвся такий азарт, що мало не розбили камери закордонних журналістів, які постійно за нами бігали. До нас приходили іноземці й дарували українські прапори. Матеріального вияву підтримки ми не потребували. Там не відчувалася втома, там не брали хвороби. Коли ти разом зі своїм народом борешся за правду, стаєш непереможним.

• Чого ти найбільше там навчилася?

 

– Досягати мети й не зупинятися на пів дорозі. Ще – виживати в польових умовах: милися у холодних наметах, і спали, як консерви, і пили з однієї кружки, і ділилися шматком хліба. Навчилася вірити в Бога. Я знаю, що священик із мого села 18 лютого молився, бо знав, що я поїхала до столиці. Гранати падали біля мене, а я тільки відчувала хвилю від їх вибуху, так і не зазнавши жодного поранення.

• Що для тебе стало символом Майдану?

– Я привезла з собою тільки гільзи й каску з наклейкою «Закарпаття», з якою стояла на Грушевського. Жаль, що загубили закарпатський прапор у Маріїнському парку: був прострелений, але ми його як символ берегли. Із Маріїнкою взагалі було цікаво. Мені хлопці заборонили туди йти. Та я вдягла амуніцію однієї політичної партії, злилася з її представниками і все одно пішла. Хотіла сфотографуватися із ВеВешниками. Коли один із них підняв балаклаву і сказав самими тільки губами: «Убегай!» Якби я не відбігла 300 метрів, точно померла б.

• Ти багато плакала?

– Спочатку багато, а потім прийшло усвідомлення, що це ж найкраща смерть – померти за Україну. Ми витягували поранених, ловили тих, хто стрибав із вікон, рятували запаси їжі, збирали друзів частинами…

• А війна…

 

– Тепер я разом із айдарівцями. Розумію, що без жертв не обійтися. Там померло й помирає багато моїх друзів, хоч я дотепер із ними розмовляю... І знаю: якщо там хтось помирає, то тільки героїчно. Вони лягають на гранати, закривають собою друзів, вірять, що переможуть, не маючи й патрона. Одного дня «Айдар» потрапив під обстріл. Сиділи в окопах 11 днів, не дочекавшись допомоги, та все ж повернулися живими.

Коли не було вже ніякої надії, один Вовчик виліз на танк, сів на нього зверху і став їсти тушонку. Обстрілювали ракетами, а він спокійно їв і смішив тих, хто почав зневірятися. Неподалік падали ракети, фосфор потрапляв на тіло і сильно обпікав... Вовчик казав: «Че ты, Вася, боишься: если судьба, так убьют, а не судьба, так живы будем!». Він помер.

Ще один мій друг загинув, потрапивши в засідку. Його поранили, а він, вибігши на передову, кричав: «Думаєте, що я з кулями в грудях вас не розстріляю?!». І розстріляв... А тоді помер.

Коли забирають у полон наших хлопців, то їх часто розстрілюють. А як наші ловлять заручників, щоб потім обміняти на українських солдатів, то і сигаретою, і кавою можуть пригостити, ще й погодують. Це не помилка – це вміння на війні залишатися Людиною. І українцем.

Дитячий лист воїну. З соцмережі «Facebook»

• Яке твоє завдання в «Айдарі»?

– Забезпечити бійців усім необхідним, аби зберегти їхні життя. Я допомагаю їм молитвою і бронею. Гроші не беру від незнайомих людей. А тим, хто хоче допомогти, відсилаю чеки чи список необхідного. Не хочу мати жодного стосунку до грошей. Тому напряму вишуковую, знаходжу і перевожу їм найнеобхідніше.

• Чого найбільше там потребують?

– От тепер мені треба гумові чоботи. Їсти там інколи нема чого. Хлопці просять купити їм «мівіни»... Не вистачає елементарного: дощовиків, чогось теплого… А ще – дитячих малюнків і листів. Я проситиму в Ужгороді школярів малювати для них. Хлопці там інколи, як малі діти, плачуть, коли передивляються пошту від тих, заради кого вони ризикують життям...

Якщо Майдан – це Революція Гідності, то ця війна – початок нашої Незалежності...

Світлана Лапига

Фото Роберта Паппа