Чи має наше місто звички? Має. Які? Подумавши, виокремила для себе окремі деталі. Це Микита з незмінною люлькою в руках, Федака з кейсом-дипломатом, Гаврош із рюкзаком, Шандор із телефоном... Таких – багато. Вони не зраджують своїм звичкам, а отже, й місто завдяки їм має свої.

До цього переліку сміливо вношу й декана фізичного факультету Володимира Юрійовича Лазура. Фізика до найменшої клітинки. Його звичка – фізика – стала його життям.

Який він? Смиренний і відданий. Бурі у його виконанні не руйнівні, а такі, що вміють розставити все на свої місця. Уявляю маленького хлопчика в старенькій сільській хатинці, до якого приходить доля і, торкаючись, дарує навічно крихту суму в очах, порядок у голові й постійно чогось невгамовного дає в душу.

Виріс у багатодітній сім’ї: троє братів та дві сестри. Володимир Лазур – найменший. «Мені дісталося найбільше любові від інших». Це особливий урок життя, який науковець зміг добре вивчити. Переконаний, що не має права тримати цю любов усередині – зобов’язаний нею ділитися. І це в ньому прекрасно.

Володимир Лазур

Якщо мама у його батьківській родині ввібрала в себе все найкраще, що може мати жінка, то тато – все найкраще для чоловіка. Тож декан мав, з кого брати приклад: «Батька ми бачили тільки вранці та ввечері: він постійно працював. Це був строгий і мудрий чоловік...»

Історію дитинства таких людей, як декан фізичного факультету, заведено називати важкою. А він каже, що це був казковий час. І не важливо, що на свій випускний вечір ішов у костюмі і взутті старшого брата, а, коли їхав до Ужгорода на олімпіади, сім’я голову сушила, де знайти більш-менш відповідний одяг. Казковим у той час для нього було: «... як з хлопцями ходили колядувати. Найбільше мені хотілося сушених груш. Це був особливий делікатес. А ще – пасти корови! Це була чудова нагода відмахнутися від іншої роботи й пограти в м’яча з друзями. Бігти у поле, змагатися, хто сильніший. А страви із домашнього молока?! Оце смак дитинства!».

Уже з семи років Володимир Юрійович мав домашній обов’язок, який не підлягав обговоренню: коли інші члени родин на роботі, він доглядає за домашнім господарством. Для нього й сьогодні не страшно наколоти дров, дати їсти корові, почистити стайню.

Випадковостей у житті не буває. Приклад його життя – підтвердження цього вислову. Господарство багатодітної родини потребувало великих затрат часу і сили. А коли малий Володько пішов до школи, наука його захопила. Але ж і робота мала бути виконана – обов’язок не обговорювався. Було знайдено оптимальне рішення: доки однокласники виконували його роботу, декан фізичного факультету на всіх виконував домашнє завдання із алгебри, геометрії, фізики. Це стало у пригоді...

Його життя – це приклад того, як виростають науковці. Ще в школі Володимира Юрійовича настільки цікавила фізика, що міг на 5–6 розділів забігати вперед, причому щодня сидіти в бібліотеці і вчити набагато більше, аніж передбачено програмою. Як вислід – замість учительки урок іноді проводив він. Одного такого бібліотечного дня майбутній декан фізичного факультету натрапляє на книгу Айзека Азімова, головним героєм якої був фізик-ядерник: «Це на мене вже в ті роки справило величезне враження, тож, мабуть, саме ця книжка і стала вирішальною у виборі професії».

Володимир Лазур

Хоч була ще одна історія. Коли декан їхав вступати до вишу, то мав на меті передусім математичний факультет. Але випадково (хоч випадковостей, кажуть, не буває) сплутав приймальні комісії й підійшов до фізиків. Після їх невеличкої агітаційної кампанії Володимир Лазур став студентом однойменного факультету.

• Чи бувало таке, що в студентські роки не вистачало грошей на найпотрібніше?

– На ці речі ми якось мало зважали. Більше раділи тому, що маємо прекрасних викладачів. Нам здавалося, що про краще в цьому житті годі й мріяти.

• Що полюбляєте робити своїми руками?

– Тримати крейду, книгу, поратися з дружиною.

• Може, опанували якийсь музичний інструмент?

– Колись пробував грати на гітарі. Виходило тільки на одній струні. А от що я любив, то це танцювати й співати.

• Яка ваша улюблена пісня?

– «Раскинулся вектор по модулю 5», а із закарпатських – «Не буду ся женити».

• Ви романтик чи реаліст?

– Романтик.

Його дружина – теж науковець, а тому розуміє в усьому свого чоловіка. «Яка вона? Майже ідеальна». Вона створює для нього комфортні умови у всьому: науці та побуті. Гардероб – теж за нею. «Мені якось не важливо, що вдягати. Буває, на порозі зупинить і змусить переодягнутися. Залишається тільки підкоритися».

• У магазин ходите вдвох?

– Що ви! Я дуже розсіяна людина. Якщо ще й починаю думати про якусь фізичну теорію, то взагалі абстрагуюся від усього. Вона каже, що краще сама піде, бо я можу принести будь-що ツ.

• Вас часто можна побачити на кухні?

– Коли я вдома, то щогодини. Постійно варю каву. Інколи це вже виходить з-під контролю. Але тут з’являється вона й знову дає лад моєму життю ツ.

• Де ви познайомилися зі своєю дружиною?

– Знаєте, я вірю, що вона моя доля. А познайомилися ми… Я читав у неї лекції.

• Вона  мучениця чи герой?

– У неї суперпозиція. У квантовій механіці – це коли частинка у двох станах. Мучениця, бо має сили постійно прощати й миритися. Герой, бо зважилася жити із фізиком-теоретиком. А таким жінкам треба ставити пам’ятник.

Володимир Лазур

Володимир Юрійович – дуже сумна людина. Дивишся на нього й думаєш: «Він хоче обійняти цілий світ. А це неможливо. І в цьому драма його життя».

Він мислить глобально. Вірить в особливе майбутнє. Найбільшим визнанням для нього є визнання його учнів. Не пробачає зради. Його хобі – «пройтися в інтернеті по професійних журналах і дізнатися, що нового сьогодні зробила для світу фізика». Улюблена книга – 10-томник Ландау і Ліфшица «Курс теоретичної фізики». Усе геніально просто. Жалкує про одне – занадто мало присвятив себе науці. В іншому вбачає долю.

«Бог?.. Я вірю в Бога. Сама фізична наука – підтвердження того, що світ просто так виникнути не міг. Так, я молюся».

У нього все, як в американських фільмах: професор завжди іде до університету пішки. По дорозі мало з ким говорить. Незмінна цигарка, опущена голова, упевнений крок. Іде ділитися знаннями. Іде, аби відчинити великі й важкі двері фізичного факультету і полегшено видихнути: «Я вдома».

В іншому домі його чекають дві собаки й три кішки. Дружині легко знати, коли повертається чоловік: кішки просяться вийти йому назустріч. Романтичний, по-дитячому наївний, меґа-розумний фізик, який мало усміхається. Він обережний. «Найбільше боюся, аби дітям після моєї смерті не дорікали за прожите мною життя». І знову інші, а не «я». У цьому весь Лазур Володимир Юрійович, декан фізичного факультету.

Моє останнє запитання було таким:

• У Вашому серці живе кохання?

– Так… – опустивши очі додолу й знову поринаючи у свої думки, відповідає.

Думаю, шановний читачу, немає кращого закінчення.

Світлана Лапига

Фото й відео Роберта Паппа