Головна » Усі публікації » МЦ-інтерв’ю |
Ми, українці, навіть у найстрашнішому сні не могли уявити собі жахливі події, що відбуваються на теренах нашої держави. Діти залишаються без батьків, жінки прощаються з чоловіками, а матері оплакують своїх синів. У такий нелегкий для України час єдиною надією та міцним захистом є чоловіки, що віддано служать народові. Мій співрозмовник, Юрій, заочно навчається на ІІ курсі відділення журналістики філологічного факультету УжНУ, понад 12 років працює на підприємстві ПАТ «Закарпатгаз», з них останні сім місяців – на посаді фахівця зі зв’язків з громадськістю. Але сьогодні він – військовослужбовець.
– На початку березня отримав повістку з військового комісаріату для проходження навчальних зборів, які мали відбуватися 10 днів. Після зборів унаслідок змін, які відбулися в нашій країні, було оголошено часткову мобілізацію, яку на сьогодні умовно можна назвати «першою хвилею». Отже, з 3 березня знову став військовослужбовцем.
– Строкову службу в Збройних силах України проходив 13 років тому – у ті часи, коли армію поступово цілеспрямовано знищували. Процес тривав довго і впевнено. Стверджувати, що в нас нині високопрофесійна армія можна лише умовно. Сподіваюся, що нинішні керівники держави зроблять висновки, за результатами яких матимемо таких військових, котрими можна буде пишатися. Уже тепер ситуація потроху змінюється. Головне, щоб у правильне русло пішли зміни. Я не є і не вважаю себе військовим експертом, тому оцінювати стан армії можу настільки, наскільки бачу. Маю особисту думку, нав’язувати її комусь не хочу й не буду. Хоча вже зараз упевнено можу сказати, що можемо пишатися нашими військовослужбовцями – і це не перебільшення.
– Спочатку я був призваний до військового комісаріату. Безперечно, порівнювати цю службу з тим, як воно у військах, а особливо на Сході країни, не можна. Проте хлопці працюють самовіддано. Я задоволений, що займаюся справою, яка мені ближче до душі. Під керівництвом майора Ігоря Тищука, також мобілізованого офіцера, працюємо з громадськістю та ЗМІ. Є думка, що робота в цій сфері дасть багатий досвід, який можна набути лише на практиці. Але все це – тільки у вільний від основної роботи час. Окрім цього, є багато інших завдань, які щодня потрібно виконувати, заступати в наряди, в які ходять усі без винятку військовослужбовці відповідно до графіків. На жаль, інколи виникають ситуації, коли громадськість по-своєму сприймає нашу роботу. Адже не новина, що військкомати – не найбажаніші заклади... Але тепер їх відвідує багато людей. Інколи й поодинокі журналісти користуються можливістю, дещо трансформувавши отриману інформацію, піднести її так, як самі бачать. Над цим треба спокійно працювати, пояснювати, що нині не можна маніпулювати й спекулювати на темі війни, це дуже небезпечні речі. Але радує, що більшість людей, як і представників ЗМІ, правильно розуміють ситуацію.
– Ми сформували прес-групу Закарпатського обласного військового комісаріату. Працюємо разом, щоб громадськість була проінформована про все, що відбувається. Поширюємо всі поправки до законів, які дійсно можуть допомогти мобілізованим. Саме тут виникає дуже багато проблем: у кого з роботою, у кого з кредитами. Одним із найважливіших напрямків можна вважати підтримання постійного зв’язку з волонтерами, які щодня роблять усе можливе, щоб не залишити наших хлопців без украй потрібної їм допомоги. Нещодавно керівник одного з рекламних агентств нашого міста виявила бажання допомогти. Завдяки цьому ми роздрукувати необхідний нам роздатковий матеріал та розмістити на кількох сіті-лайтах Ужгорода інформацію. Буквально днями налагодили тісний зв’язок з Медіацентром УжНУ, адже в цьому виші навчається значна частина молоді нашого краю. Влаштували інформування для відвідувачів лікарень, поліклініки, деяких супермаркетів і торгових центрів. На сьогодні вже можна говорити про співпрацю з телебаченням, радіо та друкованими виданнями, які радо йдуть назустріч. Роботу в цьому напрямку вестимемо й надалі. На мою думку, потрібно ламати стереотип залізної стіни, який роками зберігався між такого типу установами й суспільством. Сьогодні всі охочі можуть дістати всю інформацію, якої потребують, якщо, звичайно, вона не проходить під різноманітними грифами секретності й не містить військової таємниці. Очікуваним результатом цієї роботи я вважаю збільшення довіри населення до нас, адже військкомати виконують багато функцій, і лише одна з них – заходи, пов’язані з призивом або мобілізацією. Наразі можу висловити слова вдячності керівництву підприємства, на якому працюю. Сподіваюся, що надалі все буде зберігатися без змін у гірший бік. Безумовно, не лише в мене, а й в усіх, хто був мобілізований, хто має надію повернутися на своє робоче місце після оголошення указу про демобілізацію. Підсумовуючи, хочу підкреслити: вважаю, що справжні герої в ці дні беруть участь у діях, які відбуваються на Сході нашої держави.
– Навіть тоді ніхто, думаю, й уявити не міг того, що сьогодні бачимо з екранів телевізора, слухаємо з радіо, читаємо в газетах та на інформаційних сайтах. При всьому негативі, який нині коїться в державі, можна запримітити тенденцію, яка ще взимку могла викликати скептичну посмішку. Перед зовнішніми й внутрішніми загрозами суспільство згуртовується, наші люди, на Сході та Півдні зокрема, дедалі більше усвідомлюють себе українцями – громадянами єдиної соборної держави. Зміни, що можуть статися протягом геть короткого часу, непередбачувані. На Новий рік, пригадую, Олена (моя дружина) заступила на чергування, тож ми вирішили зустріти свято в частині, де вона служить. Там я накинув на себе бушлат. Один із офіцерів, побачивши мене у формі, пожартував: «Як Новий Рік зустрінеш, так і проведеш!». Хто б міг подумати, що ці слова стануть віщими...
– Так, моя кохана служить військовим зв’язківцем вже 4 рік поспіль. Тепер ми разом з нею у Збройних силах України (усміхається). Олена – військовослужбовець і була вихована у сім’ї військових «старої» школи. Отже, вона правильно все сприйняла. Хочу віддати їй належне за ставлення до цієї ситуації. Сподіваюся, найближчим часом ми якось зможемо вирішити питання щодо її переведення на проходження служби в Ужгороді, адже тепер вона щодня долає понад 40 км в один бік, щоб заступити на чергування. Мені дуже подобається в її характері наполегливість, стійкість, а також професіоналізм, який вона виявляє в роботі.
– Мене зворушило, як мешканці нашого краю відреагували на роботу волонтерів, котрі майже з перших днів, розуміючи складну й скрутну ситуацію у війську, почали допомагати службовцям. Відчувається готовність людей допомагати. Вони свідомо віддають чи не всю енергію для того, щоб захистити наших хлопців. До речі, саме журналісти Закарпаття стали одними з найактивніших волонтерських груп, які працюють для збереження чужого життя та здоров’я. Не буду називати прізвищ – всі ми бачимо цих людей щодня, найголовніше, що вони працюють не на власне ім’я, а дійсно для того, щоб допомагати, допомагати і ще раз допомагати. Вони роблять усе, залежне від них, аби хлопці почувалися захищеними. Перебуваючи далеко від рідної домівки, наші краяни відчувають справжній приплив сил, коли отримують листи й малюнки від діточок. Це дуже важливо, особливо у хвилини смутку. Але живемо надією на краще – щасливе мирне майбуття. Розмовляла Ярослава Бенца для Медіацентру УжНУ |
|
|
|
Теги: |
Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter! |
0 | |
Ми у Facebook
Рубрики розділу
Інші матеріали рубрики