Головна » Усі публікації » МЦ-інтерв’ю |
Серед них і Людвик Шимон – унікальний науковець, керівник відомих за межами України досліджень з фізичної електроніки, який і досі скромно стверджує, що був усього лише здібним учнем свого вчителя – професора Івана Запісочного. Спільно вони реалізували чимало наукових проектів, винайшли прилад, дія якого базується на використанні закону поглинання світла речовиною: так його і назвали – «Прилад Запісочного І. П. – Шимона Л. Л.». Мріяв керувати потягами і бути схожим на батька-залізничника
– Найперша подорож, яка закарбувалася в моїй пам’яті, це коли дітям залізничників організували екскурсію з Іршави до Будапешта. Їхало близько 10 дітей, серед яких і я зі старшою сестрою. Це були воєнні роки, тому в приміщенні, де ми ночували, зачиняли вікна, щоб уночі було затемнення від ворожих літаків, які тоді вже літали над Будапештом.
– Коли Червона армія визволяла Іршаву в жовтні 1944 року, мені було неповних 10 років. Брат повів мене в центр селища – Іршава не була ще тоді містом. Напередодні всюди стояла мертва тиша. З села вже вийшли німці, потім пішли й угорці, останніми втекли жандарми. Три дні після цього тривав спокій, люди боялися вийти на вулицю. Потім почули, що руські прийшли. Ми з братом спостерігали, як маршує військо. Я хотів побачити танк, але війська з технікою, очевидно, пішли через Сваляву, тому в Іршаві була лише піхота.
– Німці в Іршаві відпочивали, доукомплектовувалися. Я часто ходив до німецьких солдатів. Моя покійна мама була німкенею, і я тоді вже трохи розмовляв із ними німецькою. Їм було приємно, що в цьому краї є ті, хто вміє щось сказати їхньою мовою. Вони мене пригощали цукерками. У німців не було потреби проявляти ворожість до місцевого населення.
– Я носив обіди батькові на станцію, де він працював бригадиром потягу. Коли потяг маневрував, я спостерігав за ним, і мені дуже подобалося, як батько керує діями машиніста. Я знав усі сигнали, які виконував потяг. Коли батько проходив щорічну атестацію, то інструкція була російською мовою. Батько вмів читати, але не дуже розумів російську. Тоді ми з ним ішли на річку рибалити, закидували вудки, і я читав інструкцію для нього, щоб він відновлював у пам’яті знання й добре склав атестацію. Батько дуже ретельно готувався до служби, був керівником, відчував відповідальність. Мені теж хотілося бути таким, як він, і працювати на залізниці. Феномен закарпатських фізиків – у двох відомих школах, одну з яких очолював Людвик Шимон
— Фізичний факультет відкритий 1950 року. Тоді було всього кілька викладачів без ступенів, тому до викладання залучали й учителів шкіл, гімназій. Потім сюди направили фахівців із Москви, Ленінграда, які вже мали науковий ступінь. Ми називаємо окремих з низ фундаторами, бо вони були надзвичайно активними, жили фізикою, створювали лабораторії для наукових досліджень. Тоді була відкрита перша кафедра будови речовини. Згодом відкрили кафедру оптики. З цієї кафедри розпочинається і моя історія, адже засновником її був професор Іван Запісочний, на той час молодий доцент.
— Коли створили фізичний факультет, у нього не було навіть окремого деканату, а процесом керував деканат хімічного факультету. Два роки існував фізико-хімічний факультет, у складі якого був хімічний факультет і фізико-математичний. Ми знаходилися у корпусі сучасного хімічного факультету. А тут, де зараз фізичний, були біологічний, історичний, філологічний. У приміщенні сучасної великої фізичної аудиторії була церква, де молилися майбутні священики, які навчалися у корпусі. У сучасних студентів немає мотивації
— Тоді у студентів була мотивація. Фізичні дані сучасних студентів у жодному разі не гірші, бо звивин мозку не стало менше. Але на сучасну молодь звалилася величезна кількість інформації. Коли я починав вчитися, не було ні телебачення, ні мобільних телефонів, ні Інтернету. Ми проводили спортивні змагання, самі шукали собі розваги. Переважна більшість студентів була з малозабезпеченої категорії, і в нічні клуби ми не ходили. Коли я кажу студентам, що за 5 років я пропустив три пари, вони дуже дивуються. Після смерті Сталіна зберігалася всюди жорстка дисципліна. Пропущена пара вважалася злочином проти держави: який із тебе буде будівник комунізму, якщо ти не хочеш вчитися? Та й мотивація була! Я вже на 5 курсі знав, що буду працювати в університеті.
— Володимир Сливка був людиною надзвичайної порядності. Іноді ці здібності виявлялися аж занадто. Наприклад, коли проводили вступні іспити, у нього в кабінеті була облаштована спальня. Нічим не міг допомогти, коли ми ночами перевіряли контрольні, але перебував там, бо дуже відповідально ставився до іспитів. Був висококваліфікованим ученим. Не випадково йому випала честь керувати напрямком наукової школи протягом 17 років. Мав чудові організаторські здібності. Ніколи не кричав на підлеглих, хоча міг бути й сердитим. Пригадую, як прибиральниця почала мити новий полакований паркет. Коли він це побачив, то сам не знав, що робити. А на факультет саме прийшли знімати фільм. «Ніякого кіна не буде!» – вигукнув Сливка.
— У 1949 році, коли на Закарпаття переїхала сім’я моєї майбутньої дружини — Єзерських, біля них оселилася і сім’я Дзендзелівського. Вони проживали у підвальному крилі Ужгородського кафедрального Хрестовоздвиженського греко-католицького собору. Дзендзелівський був серед тих науковців, яких командирували в Ужгород на 2 роки, як і отця Єзерського. Мати моєї дружини дуже любила пригощати їх, вони часто спілкувалися. Мені багато розповідали про Дзендзелівського. Ми з ним віталися і теж досить часто спілкувалися, оскільки обоє працювали в університеті.
— Університет надзвичайно змінився. Це важко сказати одним словом. Колись було всього 6 факультетів, а тепер їх стільки, що й перерахувати не зможу. Університет перетворився із периферійного вишу у відомий науковий і педагогічний центр України. Колись я подавав довідку в Академію наук про відомий навчальний і науковий центр України – фізичний факультет УжНУ. Ще тоді мене виправили, написавши замість «відомий» – «провідний». «Сім’я в мене винятково хороша»
— Дружини тих перших вчених, які виросли і працювали при фізичному факультеті, були винятково терплячими. Практично всі роботи ми виконували вночі, бо ж потрібне було абсолютне затемнення. Ми дуже багато працювали. Одна єврейка-сусідка моїй дружині казала: «У вашего мужа на лице написано «робота и семья», когда идет по улице». Дійсно, моя дружина взяла на себе всі домашні турботи. Її мама завжди казала, що жінка повинна забезпечити успіх чоловіка на роботі. Часи були непрості, з харчування було складно. А дружина працювала в Технікумі радянської торгівлі, мала знайомства серед своїх колишніх студентів, тож використовувала зв’язки. Я з дитинства мріяв мати власний автомобіль. Коли купив його, вона частіше їздила містом. Сім’ю ми створили винятково хорошу.
— Коли тобі вже 80, то дійсно приходять різні думки. Лікарі теж стверджують, з віком старші люди можуть пригадати такі деталі, які вже давно забули. Ні з сього ні з того я згадав, як падав з високого берега в річку, бо дуже любив рибалити, й одного разу, ступивши на край обриву, впав у воду. А тепер згадав цей епізод, бо хотів би знову поїхати на Іршаву, пройтися тими місцями. Побачити, чи зберігся млин Матія. Це був водяний млин — наче міні-електростанція, про які сьогодні так багато говорять. Яка з нього була смачна кукурудзяна мука! Неподалік річки Іршавки я проводив ціле літо. Риби там було стільки, що зараз в цілому Ужі навряд чи буде стільки.
— Якщо людина трудолюбива, то рано чи пізно вона досягає певних успіхів. Я не планував нічого, але поетапно воно досягалося самостійно. І навряд чи виходить щось у того, хто щось планує. У книжці наводжу слова Тараса Шевченка «У всякого своя доля і свій шлях широкий…». Вважаю, що доля обумовлена випадковістю. Наприклад, іде людина під стріхою, падає на неї бурулька – і пробиває голову. Така доля. А шлях широкий залежить від того, хто цей шлях проходить. Усе залежить від того, як працюватимеш, як будеш вживатися з людьми тощо. У мене немає ворогів. Зрозуміло, що були незадоволені моєю роботою, бо керував чималим колективом. Але коли я знав, що правий, то ніколи і ні з ким нічого не з’ясовував. Все згодом ставало на свої місця.
— Якщо людина досягла трохи більше, ніж інші, хіба це не щастя? Правда, воно завойоване важкою працею. Щастя — коли створив хорошу сім’ю, маєш взаєморозуміння з колегами. Хіба не щастя, коли в сім’ї немає розладу? Хіба не щастя, коли в тебе є внуки? У мене вже троє правнуків. Оце все щастя. _x_PS1 Будівничий фізичної науки на Закарпатті Людвик Шимон святкує 80 років, більшу частину з яких присвятив Ужгородському університетові. Саме за часів цього науковця фізичний факультет став провідним центром фізичної науки, тримаючи цю планку й донині. Попри катастрофічний брак фінансування, цей підрозділ суттєво сприяє рейтингам усього УжНУ, адже за час функціонування факультет виростив 22 лауреатів державних премій!_x_PS2 _x_PS3 _x_PS4 /live/2014/11/66wumon/umat.jpg_x_PS5 _x_PS6 _x_PS7 220_x_PS8 _x_PS9 _x_PS10 Наталія Каралкіна_x_PS11 Фото Яноша Немеша та з сімейного архіву Людвика Шимона_x_PS12 _x_PS13 _x_PS14 _x_PS15 _x_PS16 _x_PS17 _x_PS18 _x_PS19Наталія Каралкіна Фото Яноша Немеша та з сімейного архіву Людвика Шимона |
|
|
|
Теги: |
Помітили помилку? Виділіть її й натисніть Ctrl+Enter! |
0 | |
Ми у Facebook
Рубрики розділу
Інші матеріали рубрики