Медіацентр поспілкувався з проректором із науково-педагогічної роботи, стратегічного розвитку та інновацій Донецького університету в екзилі, професором Тетяною Нагорняк про важкі часи переїзду, проблеми адаптації та плани українського Донецького національного університету у Вінниці.

«Ми думали, вони не прийдуть в університет, бо ж святе...»

• Як поводився університет в уже окупованому місті?

– Навесні 2014 року, коли розпочалася війна, ми дуже швидко, у скорочений термін, провели сесію й державну атестацію. Закінчували раніше, бо продовжувати навчальний процес вже було небезпечно – частина студентів складала іспити скайпом. Уже тоді гарантувати безпеку їм ніхто не міг. Ми всі працювали зранку і майже до ранку: закрили навчальний рік, перевели студентів на наступні курси, видали дипломи державного зразка.

Вийшли на роботу після відпусток наприкінці серпня. Нам чомусь здавалося, що всі ці люди, які заполонили місто, як прийшли, так і підуть, бо це не наша війна і не їхньої батьківщини, вони – найманці. Ми думали, що вони не прийдуть в університет, бо це ж святе – храм науки, освіти, та й тут діти. Але з вересня почався тиск: люди зі зброєю постійно заходили в університет, а тоді й захопили його.

Нас запросили 16 вересня на нараду, на якій псевдоміністр освіти т. зв. ДНР представив псевдоректора, наголошуючи, що будемо працювати за російськими програмами і таке інше. Кожен декан повернувся в колектив і поставив питання майбутнього на обговорення з тими завідувачами кафедр, які були в місті. До речі, людина, яку представили як нового ректора, працював зі мною на кафедрі колись – коли в нього закінчився термін контракту, він не пройшов конкурсу. Кафедра майже одностайно проголосувала проти, було порушене питання про його професійну невідповідність. І тепер цю людину представляли як «ректора».

• Факультети, очевидно, реагували на нові умови, зміни неоднаково? Чи всі переїхали?

– Звісно, різні факультети по-різному відреагували. Ті, що мали гуманітарний напрям підготовки, майже на 70–90% вирішили не працювати в такому режимі й чекали розпоряджень легітимного ректора та МОН України щодо того, куди будемо переїжджати. Факультети природничого напрямку вирішили, що вони поза політикою: завжди готували і будуть готувати фахівців для Донбасу. Тому там майже 50% залишилося. Загалом 60–65% вишу переїхало у Вінницю.

• Як відбувався переїзд? Допомагало МОН у цій ситуації?

– Після перемовин із міністром освіти і науки Сергієм Квітом було вирішено, що ми переїжджаємо до Вінниці. 5 жовтня ініціативна група вже була там. Навчання розпочалося 3 листопада 2014 року. Володимир Гройсман (колишній мер Вінниці, нині – спікер українського парламенту. – Ред.) сприяв тому, що нам надали адміністративний корпус заводу «Кристал» у місті. Так і почали. А за два роки Донецький університет вже має три корпуси. Місцева рада розглядає питання про надання нам ще одного.

У нас 9 факультетів, 4,5 тисячі студентів, 900 науково-педагогічних кадрів та співробітників. Працює центр безперервної освіти. Відкриті додаткові курси, міждисциплінарні спеціалізації. Ми відновили партнерські стосунки із закордонними університетами, нашу ґрантову діяльність. Все це сприяє тому, що поступово відновлюється матеріально-технічна база вишу, і головне – збережено чесне ім’я навчального закладу, яке вибудовувалося науковими та освітянськими династіями з 1937 року. Маємо хімічні, біологічні, фізичні лабораторії. Це дозволяє повноцінно вести навчальний процес, займатися наукою, підписувати договори про співпрацю із бізнес-підприємствами…

• Вступна кампанія 2014 року що засвідчила? Не злякалися абітурієнти?

– Вступна кампанія 2014 року класно пройшла. Ми поповнилися 2,5 тисячами студентів. Було, коли за мирних умов ми набирали 1600–1800 першокурсників.

• Чим це зумовлено? Новим розміщенням?

– Це зумовлено рейтинговим рівнем університету. Він не просто не впав – ми як входили до десятки кращих університетів України, так і входимо. Ба більше – ми визнані кращим університетом Центральної України.

«Можна залякати людей, можна захопити стіни – але університет там, де його колектив»

• 70% студентів переїхали. Яка доля інших?

– Можу тільки припускати, що є частка, яка вірить у те, що вони там будують. Є студенти, які на Донбасі чекають Україну і не покинули окуповану територію, бо мали якісь причини, що унеможливлювали переїзд. Є студенти-заочники, які взяли академвідпустку… Якщо щодня на вулицях Донецька з’являється українська державна стрічка або хтось пише: «Позор ДНР», то я вірю, що це – наші студенти. У цьому році підставою зарахування до т. зв. ДонНУ в окупованому Донецьку була просто заява вступника та особисті документи без ЗНО. «Апалчєнци» стали студентами «університету», який там залишився.

• Як ставитеся до думки про можливе колись об’єднання?

– Об’єднання з тим, що там є нині, на мою думку, буде неприйнятним для більшості колективу, який продемонстрував державницьку позицію. Це люди, які пройшли арешти, підвали, ідеологічні та побутові випробування.

Спочатку там має бути відновлений конституційний лад, а для цього туди мають зайти танки, має закритися кордон, усі найманці повинні повернутися в Росію, тоді мають зайти наші служби, зачистити територію, і лише відтак зможе повертатися інтелектуальний ресурс – це один із бажаних сценаріїв. Але, як на мене, він не буде реалізований найближчими роками.

Якщо йтиметься й далі про особливий статус Донбасу з російською регіональною мовою і політикою прощення всіх тих, які «творили» якісь республіки, то я не бачу свого повернення.

• Проукраїнські студенти, викладачі як покидали Донецьк? Чи не було проблем?

– Хто як. Були переслідування. Після трьох великих проукраїнських мітингів у Донецьку були затримані і студенти, і викладачі як учасники. Це за національні переконання! З іншого боку – ще й професійна діяльність, визнана «неконституційною діяльністю на території ДНР». До цього списку віднесені всі, хто входив на той час до керівництва ДонНУ і не підкорився.

Можна залякати людей, можна захопити стіни, – але університет там, де його колектив. Є ще викладачі, які мігрують, щоразу ризикуючи, бо мають на окупованій території старих батьків чи інші причини для поїздок. Там і нині постійні арешти.

• Яка доля студентів під час переїздів?

– Що стосується студентів. Під час мітингу 13 березня 2013 року загинув Дмитро Чернявський… Багато наших випускників і студентів пішли зі зброєю в руках захищати Україну… 28-річний Юрій Матущак, наш випускник, загинув у Іловайському котлі. 15 лютого у його день народження ми влаштували День пам’яті в університеті, приїхали його батьки, наречена-італійка, випускники, друзі. Є студенти, які нині на фронті…

• Як почуваються люди в екзилі?

– Ще не оговталися…

• Після переїзду у Вінницю університет зіткнувся з купою проблем – брак матеріально-технічної бази, приміщень тощо. Чи вирішилися всі проблеми з найбільш нагальних?

– Найважливіша проблема досі – житлове питання – як для студентів, так і викладачів. Усі винаймають житло, а це дуже дорого. Після переїзду університету до Вінниці страшенно зросла оренда.

• Під час відкриття 3 листопада навчального року в ДонНУ у Вінниці присутні там депутати обіцяли допомогти? Далі розмов діло не пішло?

– Розмов було багато, але далі цього діло справді не пішло чи пішло дуже повільно. Вінницькі виші неоднозначно нас сприймають. Я б сказала, що Вінниця доброзичлива, ми залучені до багатьох інтеграційних проектів з місцевою владою, а все інше від людей залежить. Маємо добрі стосунки з Вінницьким технічним університетом. А от Вінницький педагогічний університет, який уже три роки не використовує приміщення гуртожитку, не хоче його нам передати в користування на жодних підставах. Ми готові його взяти й відремонтувати. Воно досі так і стоїть – розвалюється в центрі міста. Проте на рівні професорсько-викладацького складу багато спільних заходів вже відбулося – від баз стажування до відзначення національних свят.

• Переїзд змусив мобілізуватися, шукати нових векторів розвитку. У Вас почало активно розвиватися дистанційне навчання. Розкажіть про це.

– Ми починали розробку дистанційних курсів ще до переїзду. Але використовували це як можливість додаткових позабюджетних джерел фінансування. Після переїзду для того, щоб не втратити зв'язок зі студентами, котрих розкидало по всій Україні та які залишилися в окупаційній зоні, ми активізували підготовку дистанційних курсів.

Протягом року всі охочі викладачі ходили на курси підготовки, більша частина знає, як підготувати дистанційний курс, як його викласти в Мережі. Тепер кожен у факультет має свій портал, на якому організовано кожен курс, лекційні заняття, підкасти лекцій, відповідна література, завдання, терміни виконання. Деканати вирішують, кому можна надати індивідуальний графік.

У нас немає дистанційного навчання як такого. Це – індивідуальні графіки, що надаються на підставі певних особистих потреб, причин. Так було і раніше, але частка дистанційників тепер зросла, бо діти працюють. Є модульні контролі, на які приїжджають студенти, складають їх. Гордістю ДонНУ сьогодні є хмарні технології, якими опікується наш обчислювальний центр.

Це все робилося форсовано, вже у Вінниці. У другому семестрі ми вже мали аудиторні заняття й повноцінне дистанційне навчання для певної частини студентів старших курсів. До того часу працювали просто через електронну пошту, поширюючи вордівські документи з навчальним матеріалом.

• Доступ до нових лекцій з дистанційного навчання мають усі охочі?

– Поки що ні. Це – індивідуальні програми. У кожного студента є логін і пароль. Якщо людина звільняється чи закінчує навчання, ключі забираються. Тобто йдеться про тимчасовий доступ до електронних матеріалів, який обумовлений статусом студента чи співробітника ДонНУ.

«Через війну наші студенти стали дорослими дуже швидко»

• Як ставляться студенти до такого навчання?

– Знаєте, людина ледача за своєю природою. Через війну наші студенти подорослішали дуже швидко. Вони змушені заробляти гроші, іноді не тільки на себе, а й для рідних. Дистанційне індивідуальне навчання дає можливість закінчити здобуття освіти, отримати диплом. А першо- і другокурсники – це переважно молодь з різних областей. Вони, як правило, не користуються цим – тільки для закріплення того, що набули в аудиторії.

• Життя після переїзду, яке воно?

– Життя розділилося на до війни і після. Як у Донецьку, вже бути не може. Тут інший контингент студентів. Наша місія нині – довести, що існує український Донбас і що ми передусім національний університет, який у межах ліцензії надає освітні послуги всім охочим. Ми привернули увагу Центральної й Західної України до того, щоб з перших уст розповісти, як це все було. Такі акції, як День пам’яті Юрія Матущака потрібні не тільки нам – тим, хто пам’ятає його, а й тим, хто має знати, за що він помер, і що він – це Український Донбас.

Розповісти з перших вуст про реальний Донбас і про те, хто і як забрав у нас малу Батьківщину, – це друга наша місія. Нас гостинно прийняла Вінниця, є дуже багато проектів інтеграційних у місцеву громаду. Все те, що можемо зробити інтелектуально або комунікаційно для Вінниці, ми робимо.Уклали майже з усіма установами регіону партнерські угоди, студенти йдуть на практику, стажування, на кастинг на перше робоче місце. Маємо чимало прикладів минулого року, коли всі випускники були працевлаштовані за спеціальністю на телеканалах, у газетах, державних установах тощо.

• Як змінився контингент студентів?

– У ДонНУ, як правило, навчалися студенти Донецької області, одиниці були з інших регіонів. Ми мали великий контингент студентів, бо густота населення в Донбасі висока. Сьогодні в університеті навчаються представники всіх областей, навіть з Криму. Більша частина першокурсників – з Вінницької області. Донецькі абітурієнти тепер більше вступають у прикордонні вузи, а потім вже переводяться до нас на наступні курси.

Донецька ментальність, як і будь-яка інша, має свою специфіку, тож бути «донецьким» у Дніпропетровську, Запоріжжі – це залишитися чужим (розповідають студенти після переведення чи відновлення навчання в ДонНУ), такою, знаєте, людиною з претензіями, в якій є ярлик неблагонадійності. А якщо вони переводяться в ДонНУ у Вінниці, то почуваються своїми.

Проблема в тому, що випускники шкіл на окупованій території не складають ЗНО. Перші випускники отримали ті папірці університету в Донецьку, за якими не змогли працевлаштуватися. Має пройти час, аби батьки усвідомили, що не можуть вирішувати за своїх дітей. Яке майбутнє може бути на окупованій території, де владу мають люди зі зброєю?!

• Плани на майбутнє в оновленому університеті?

 – Люди, які для себе вирішили працювати в Україні, навіть якщо держава в цьому не зацікавлена, розуміють, що іншої дороги нема. Точка невороття вже пройдена. ДонНУ у Вінниці може стати серйозним амбітним проектом – університетом нового типу. Ми маємо високоінтелектуальні кадри, провідний загальноукраїнський та регіональний рейтинги, довіру міжнародних фондів і партнерів, працюємо над якістю освіти та стратегічними напрямами розвитку.

• Чи йдеться про перейменування?

– Є такі ініціативи: створено робочу та експертну групи для вивчення питання. Пропозицію щодо перейменування може надіслати хто завгодно, проте аргументовану. Колектив буде вирішувати. Наразі є три пропозиції – ДонНУ, ДонНУ імені Василя Стуса і Національний університет імені Василя Стуса. Але незалежно від того, яке рішення ухвалить конференція трудового колективу, наш університет матиме успіх, бо ми того варті!

_x_PS1 Після окупації Донбасу 17 тамтешніх університетів змушені були переїхати. Одним із таких вишів в екзилі нині є Донецький національний університет, який отаборився у Вінниці. За два роки йому вдалося зберегти і примножити контингент студентів, частково відновити матеріально-технічну базу, шукати й знаходити нові напрями розвитку і партнерів. Ужгородський національний також підписав договір про співпрацю із ДонНУ, створюючи один із прецедентів внутрішньої співпраці між вишами._x_PS2 _x_PS3 _x_PS4 /live/2016/03/33nahorniak/3_nahorniak.jpg_x_PS5 _x_PS6 Тетяна Нагорняк_x_PS7 50%_x_PS8 _x_PS9 _x_PS10 Розмовляла Іванка Когутич,_x_PS11 фото Роберта Паппа_x_PS12 _x_PS13 _x_PS14 _x_PS15 _x_PS16 _x_PS17 _x_PS18 _x_PS19

Розмовляла Іванка Когутич,

фото Роберта Паппа