Факт, що вона ще в 1940 році, будучи позбавленою посади вчительки, вийшла заміж за потомственого уродженця Пряшівщини Андрія Рудловчака (1905-1977), який все своє життя присвятив розбудові українського радіомовлення у Словаччині (а дружина і в цій ділянці стала його першочерговим соратником), тодішні партійні органи не брали до уваги.

Правда, після проголошення незалежної України нове керівництво Ужгородського національного університету в січні 2001 року оцінило науковий доробок Олени Рудловчак, надавши їй звання «Почесного доктора» (Doctor honoris causa). Ще за її життя університет влаштовував наукові семінари, присвячені її імені, т. зв. «Рудловчаківські читання», матеріали яких виходили окремими збірниками. Найвизначніший вийшов до її 85-ліття. Він охоплює дванадцять студій про різні ділянки наукових зацікавлень ювілярки. До цього ж життєвого ювілею своєї землячки ужгородці видали прекрасно упорядковану та документовану книжку «Олена Рудловчак. Бібліографія праць та літопис життя» (упор. О. Закривидорога, Л. Ільченко та В. Падяк. – Ужгород, 2001, 160 стор.). Один із перших примірників Олена Михайлівна подарувала мені з такою присвятою: «Миколі Івановичу Мушинці з вдячністю за дружню підтримку у життєвій скруті і з щирим зиченням безкінцевих творчих та житєйських перемог. Пряшів, грудень 2001 р. О. Рудловчак» (архів автора).

Мені кілька років (1966-1971) довелося працювати під керівництвом Олени Рудловчак у Дослідному кабінеті україністики при кафедрі української мови і літератури філософського факультету Університету імені П. Й. Шафарика у Пряшеві. Цей період я вважаю одним із найпродуктивніших у своєму житті. Після скасування моєї аспірантури в Києві 1965 року саме Олена Михайлівна допомогла мені захистити кандидатську дисертацію у празькому Карловому університеті. Ми з нею при ДКУ побудували солідну наукову бібліотеку та архів (спровадили 740 рідкісних видань НТШ зі Львова, кілька сотень українських видань міжвоєнного періоду із Чехії, понад дві тисячі книжок української еміграції Західної Європи та Америки післявоєнного періоду, кількатисячну збірку мікрофільмів рідкісних видань та документів із архівів Львова, Києва, Москви, Санкт-Петербурґа, Відня, Будапешта, Праги та інших міст). Усе це мало стати базою для майбутніх українознавчих досліджень. При ДКУ ми планували підготувати до друку та видати «Енциклопедію історії і культури Закарпаття» (для якої почали інтенсивно збирати матеріали), випускати серії літературознавчих, фольклористичних та діалектологічних праць тощо. На жаль, окупація Чехословаччини радянськими військами 1968 року та, зокрема, пов’язана з нею «нормалізація» початку 70-х років, перекреслили наші плани.

І після звільнення мене з роботи в університеті, я утримував з нею наукові зв’язки. Ці зв’язки стали більш інтенсивними після моєї реабілітації 1990 року, коли я обійняв її колишню посаду завідувача ДКУ, перейменованого в Науково-дослідний відділ Кафедри україністики. Про реалізацію наших колишніх планів у нових умовах не могло бути й мови. Ні у керівництва факультету, ні у керівництва кафедри ми не знайшли порозуміння, а наша колишня бібліотека та архів у період «нормалізації», зокрема після вимушеного відходу О. Рудловчак на пенсію 1986 року, «самоліквідувалися».

Після відхилення деканатом факультету моєї пропозиції на перетворення Науково-дослідний відділ україністики в Центр українознавчих студій  (який допоміг вибороти Посол України у Словаччині Дмитро Павличко, а Міністерство освіти Словаччини виділило на його заснування півмільйона крон) «самоліквідувався» і цей відділ.

Власний архів О. Рудловчак, відходячи на пенсію, перенесла на свою квартиру і майже до смерті працювала над ним, зосередивши увагу головним чином на підготовку до друку четвертого тому «Творів» О. Духновича. Я часто відвідував свою колишню шефку, був свідком її інтенсивної праці.

Обоє ми були розчаровані ставленням керівництва факультету й кафедри до україністики, де про якусь колективну наукову роботу не було найменшого зацікавлення.

У 2003 році на сторінках «Нового життя» (№ 47-48) я опублікував розлоге інтерв’ю з Оленою Михайлівною. Ставлення кафедри української мови та літератури до неї вона окреслила одним словом: «Ганебне!»

Зате вона високо оцінила заснування Науково-дослідного кабінету україністики в середині 60-х років (на базі колишнього кабінету народної словесності) та його діяльність до вимушеного відходу нас обох із нього: мого – в робітничу професію („категорія Р”) її – на пенсію. «Вже обсягла бібліотека кабінету була величезним скарбом, – говорила вона. – Входження кабінету у свідомість славістів – домашніх і закордонних – як серйозного наукового закладу єдиної в той час українознавчої інституції в Чехословацькій республіці теж мало велике значення, як також творчі контакти кабінету з закордонними дослідниками, українознавчими та славістичними інституціями. Фільмотека кабінету при її дальшому поширені могла мати значну вагу для карпатознавства. Але все було варварським способом розбите, знищене і розпорошене». (Передрук: Мушинка М. Розмови з однодумцями. – Пряшів, 2004. – С. 51-58).

На моє питання «Чого б Ви ще хотіли досягти у своїй роботі?» вона відповіла: «Коли б сили були, хотілось би хоча б найцінніші архівні матеріали, що лежать в мене, обробити й опублікувати. Але це все лише мрія, реальних підстав для неї немає». (Там таки).  

Після 2005 року Олена Михайлівна часто хворіла. 16 липня 2006 р. в неї виник інсульт, який на деякий час частково її паралізував. Пряшівським лікарям вдалося стабілізувати її стан здоров’я, але удар був занадто сильним і вимагав постійної опіки лікарів-спеціалістів. Після одномісячного перебування у приватній лікарні дочка Марія, яка з Праги їздила до мами щотижня, помістила її у Пенсіон св. Косми і Дем’яна з повною лікарською опікою. Одночасно вона намагалася зробити все необхідне, аби перевезти маму в Прагу, де б можна було забезпечити для неї кращу лікарську опіку. Наперекір усім зусиллям стан її здоров’я погіршувався.

В Пенсіоні св. Косми і Дем’яна у Пряшеві Олену Михайлівну постигла нова недуга. Лікарям операцією і на цей раз удалося стабілізувати стан її здоров’я, однак організм не витримав… 16 листопада 2007 року о 23 годині вона віддала душу Богові на 89-му році життя, прийнявши перед смертю Святі Тайни. 21 листопада в її церковному похороні брала участь велика кількість людей, які її знали, любили й шанували – рідня, друзі, співробітники. На жаль, з адміністративних причин (візовий режим) не змогли приїхати її родичі та друзі із Закарпатської України. Від імені української громади Пряшівщини та Пряшівського університету з покійною попрощалася директор Інституту русистики, україністики та славістики філософського факультету Любиця Бабота, яка в останньому часі найбільше відвідувала її. («Дукля», 2008, № 1,с. 62).

Одне з останніх інтерв’ю з Оленою Рудловчак взяв ужгородський журналіст Олександр Гаврош 23 квітня 2003 року. На його запитання про долю її приватного архіву, вона відповіла: «У мене страшна проблема з архівом. Маю дуже цінні матеріали, багато мікрофільмів, які я робила в Москві, у Будапешті. І не знаю кому це все передати. На єпархіальний архів чи наш музей дуже слабка надія, бо там багато речей пропадає. На жаль, нині у Пряшеві нема дослідника-карпатознавця, який би міг продовжити цю справу.[…] Щастя, що я маю свій будинок, і в пивниці можу багато чого поскладувати. Адже маю всю нашу пресу, журналістику, і не тільки нашу. Десь у глибині душі мрію, що дещо можна було б передати до Ужгорода. Але для цього архів треба підготувати, аби він мав хоча б якийсь систематизований вигляд. Здоров’я у мене дуже слабке. А дні минають…» (Гаврош О. Загадковий Духнович. – Ужгород, 2013. – С. 84).

А на останнє запитання «Про що Ви ще мрієте?» вона, сміючись, відповіла: «У моєму віці вже не мріють. Інколи про те, що ще коли-небудь потраплю до Мукачева. А якщо серйозно, то хочеться закінчити роботу над Духновичем. Це мрія мого життя. Нині опрацьовую дуже важкий період. Коли закінчу цей збірник, то зможу повернутися до листів. Потім треба привести до порядку архів. При цьому багато речей можна ще винести на світло. Але це вже, напевно, вдасться зробити тільки на Закарпатті». (Там таки. – С. 84-85).

Не судилося їй завершити жодне з перерахованих завдань. Про її смерть і похорон я довідався на конференції до 135-ліття Олени Крушельницької у Львові. Вістка про її смерть була і для мене великим ударом. Після повернення в Пряшів я написав два некрологи: короткий для «Нового життя» (2007, № 47-48, с. 5) і більш обширні – для пряшівської «Дуклі» (2008, № 1, с. 55-57) та празького славістичного часопису «Slavia» (2008, s. 485-486).

Єдиний універсальний спадкоємець Олени Рудловчак – дочка Марія Дуфек, виконуючи останню волю матері, похоронила її тлінні останки біля сина Володимира на Ольшанському цвинтарі в Празі. Над її могилою я виступив з короткою промовою.

Пригнічена горем від болючої втрати, дочка Марія (в короткому часі вона втратила чоловіка, брата і матір) кілька років у її квартирі не робила жодних змін. Все залишалося в такому стані, як було перед відходом матері в лікарню. Хоч у квартирі ніхто не жив, дочка і надалі оплачувала електрику, газ і навіть телефон не відключила.

Десь три роки тому вона, маючи намір продати житловий будинок в центрі Пряшева (побудований її батьками), попросила мене взятися за впорядкування бібліотеки та архіву її матері: «Я є охоча безплатно подарувати бібліотеку й архів мамочки установі, яка зберігатиме її спадщину як одне ціле і зробить її доступною для широкої громадськості, – говорила вона. – Я була би дуже рада, якби цією справою зайнялися Ви, як людина, до якої мамочка завжди ставилася з великим довір’ям. Ви найкраще зможете оцінити життєвий доробок моєї мамочки».

Я був уражений такою пропозицією, однак з поваги до покійної погодився, не передбачаючи, які труднощі мене чекають. Марія Андріївна передала мені ключ від квартири, аби я зміг ближче ознайомитися із спадщиною її мами та показати її зацікавленим. У першу чергу я подбав про опечаткування кожної книжки і більшості архівних документів печаткою «Бібліотека Олени Рудловчак». Цю кропітку роботу виконав мій онук Юрко. Він же підготував цей духовний скарб для транспортування, запакувавши книги, часописи та інші матеріали у понад півсотню великих коробок.

Найперше я звернувся з пропозицією перебрати книгозбірню й архів Олени Рудловчак до директорів Державної наукової бібліотеки та Університетської бібліотеки у Пряшеві. Та від обох – категорична відмова. Причина – нестача просторів для понад вісім тисяч книжок і часописів й стільки ж архівалій, а також і кадрів для опрацювання цього масиву.

Аналогічною була й відповідь бібліотек та наукових установ Ужгорода. Скрізь відмова: нестача просторів та кадрів для опрацювання. З найбільшим порозумінням я зустрівся в Обласній науковій бібліотеці ім. Ф. Потушняка, та й там мені було сказано: «Ми є охочі прийняти подарунок, однак доставте його в Ужгород самі, бо в нас відповідного транспорту й коштів нема».

Я наполягав, аби хтось з ужгородських діячів приїхав у Пряшів і на місці оцінив матеріальну й духовну спадщину Олени Рудловчак. Декому я навіть офіційне запрошення висилав, потрібне для одержання словацької візи. Все марно.

7 липня 2014 року з іншої, але дотичної нагоди до нас приїхали директор видавництва «Ґражда» Іван Ребрик з дружиною Наталією – проректором Закарпатського художнього інституту, яких я завів у будинок Олени Рудловчак. Вони були приголомшені кількістю і високою якістю матеріалів уже підготовлених до експедиції. Повернувшись в Ужгород, вони розповіли про дивну ситуацію навколо унікального скарбу ректору УжНУ Володимиру Смоланці. Тут одразу ж зустріли розуміння й зацікавлення. До справи активно підключилися проректор УжНУ Федір Шандор та декан філологічного факультету Галина Шумицька, які невдовзі прибули до Пряшева, оперативно оцінили обсяг роботи, полагодили необхідні формальності, забезпечили завантаження й транспортування в Ужгород книгозбірні й архівних матеріалів Олени Михайлівни Рудловчак. Те, чого ніяк не вдавалося полагодити протягом кількох років, було вирішене практично протягом кількох днів. А що особливо важливо й неабияк тішить, то це усвідомлення керівництвом УжНУ значущості наукового й культурологічного набутку, адже на його основі вирішено створити Книгозбірню-музей Олени Рудловчак як цілісний бібліотечний фонд з меморіальною складовою, для чого виділено окреме просторе приміщення. Я мав змогу особисто оглянути його й пересвідчитися, що тут ведеться інтенсивна реконструкція. Фахівці Наукової бібліотеки УжНУ вже приступили до каталогізації в електронному форматі одержаних видань, про що так довго лише мріялося.

17 грудня 2014 року мене разом з дружиною, подружжям Ребриків, деканом Галиною Шумицькою та заступником декана Василем Шарканем прийняв ректор УжНУ проф. Володимир Смоланка. Після моєї інформації про характер новопридбаного спадку і його значення для історії і культури Закарпаття він тут же підписав офіційний акт про включення у фонди бібліотеки УжНУ як цілісний комплекс книгозбірні та архіву Олени Рудловчак, а також озвучив ініціативу створення на цій основі музею її імені. Нижче подаємо цей документ.

Отже, спадщина Олени Рудловчак знайшла достойне місце на її Батьківщині – в стінах найвизначнішого державного вищого навчального закладу, де вона буде служити не лише сучасним, але й майбутнім поколінням наукових працівників, викладачів, студентів та широкій громадськості. Орієнтовно відкриття Музею призначено на лютий 2015 року – місяць народження видатної нашої сучасниці Олени Рудловчак.

_x_PS1 Олена Михайлівна Рудловчак (1919-2007), уродженка Закарпатської України, була найвизначнішим літературознавцем Пряшівщини, а по лінії літературного карпатознавства в неї не було конкурента у цілому світі. На жаль, з політичних причин вона не сміла габілітуватися на професора, ні захистити докторську дисертацію. І на рідному Закарпатті, і в Пряшеві органи влади її вважали “емігранткою”, яка у післявоєнний період відмовилася повернутися “на родіну”. _x_PS2 _x_PS3 _x_PS4 /live/2014/12/68mush/obkl.jpg_x_PS5 _x_PS6 Обкладинка книги про життя і творчість О. Рудловчак (Ужгород, 2001)_x_PS7 240_x_PS8 _x_PS9 _x_PS10 Микола Мушинка_x_PS11 для Медіацентру УжНУ_x_PS12 _x_PS13 _x_PS14 _x_PS15 _x_PS16 _x_PS17 _x_PS18 _x_PS19

Микола Мушинка

для Медіацентру УжНУ