Він міг стати військовим або журналістом. Дар слова проявився ще у школі. Трохи згодом у віршах, частина яких опублікована. Тривалий час співпрацював з ужгородськими часописами «Карпаті Ігоз Со», «Срібна земля», «Ужгород». Зізнається, що не може писати в шухляду: намагається написане показати громадськості.

Наука про зорі знайшла його сама. Подарувала змогу відкривати таємниці космосу. Він годинами з блиском в очах може розповідати про те, чим займається. Нині в дуже складних умовах продовжує творити науку, хоч напівжартома каже, що та тепер ген-ген, тобто на цвинтарі. Бо фанатично залюблений у свою роботу, бо хоче зберегти вже надбане. Знайомтеся − Віталій Петрович Єпішев, науковий керівник Лабораторії космічних досліджень УжНУ, доцент, кандидат фізико-математичних наук, лауреат премії ім. Фіолетової, член Міжнародного астрономічного союзу.

Я бачив передній край науки

• Пам’ятаєте той момент, коли вперше зацікавилися зоряним небом?

– Це не можна назвати моментом, бо все воно досить розтягнуто в часі. Я навчався в університеті на фізичному факультеті, коли на другому курсі нам почала викладати оптику Мотря Василівна Братійчук. Уже на той час ЛКД була відкрита, але не було спеціалістів. Працювало там п’ятеро ентузіастів, які не встигали виконувати всі замовлення, що отримувала лабораторія. Тож Мотря Василівна агітувала студентів приходити туди. Зрозуміло, вона вже тоді підбирала собі потрібних людей. Так прийшов і я.

У школі я ніякої астрономії не бачив. А тут карти зоряного неба, розрахунки, шифрування результатів спостережень, радіо грає, молодь бігає туди-сюди… От і зацікавився. Почав приходити чергувати уночі. Було добре. Тільки спати дуже хотілося. Тепер на рік 80–90 хороших ночей для спостережень, а тоді було мінімум 250. Приходити треба було кожну другу ніч і висиджувати до ранку. Через цю лабораторію проходили десятки, а залишались одиниці − не витримували напруги. Але я захопився. На третьому курсі пішов сюди на ставку лаборанта, почав регулярно чергувати, став відповідальним за зміну. Зранку ми кодували результати нічних спостережень і через закритий відділ пошти надсилали їх у Москву. Якщо траплялися помилки (а вони іноді були через недосипання), то нас тут під стіною шикували і соромили. Казали, що Ужгород ганьбить Москву.

• Якими були Ваші студентські роки?

– Цікавими і веселими. Пам’ятаю, як іноді не хотілося йти на чергування. Особливо важко було, коли хлопці сидять у карти грають, а я беру щось перекусити і прямую в лабораторію. Але тут ми вже знаходили собі розваги. Іноді до нас приходили студенти, то ми на цвинтарі робили засідки, щоб лякати їх. Добрий був час. Саме студентом я відчув смак незалежності, фінансової у тому числі. Отримував 35 рублів стипендії і 37 – зарплати. Це були великі гроші. Так я став кум королю (усміхається. – Авт.).

На четвертому курсі Мотря Василівна через свої канали добилася, аби нас з однокурсником направили від університету на навчання у Кримську обсерваторію АН СРСР. Ми поїхали вивчати туди телевізійну систему, яку тільки почали застосовувати для спостережень за космосом. У відділі, де ми вчилися, випробовували найновішу апаратуру того часу, яку ставили на супутники. Туди приїжджали вчені з Москви, робили різні секретні дослідження. Не про всі розказували навіть нам. У бібліотеці студенти мали змогу працювати з американськими зоряними картами, яких у Союзі було всього кілька екземплярів. Коли працювали з ними, то аж руки трусилися − боялися пошкодити. У цій обсерваторії ми вчилися справжньої астрономії. Там я побачив і відчув передній край науки. Нас, студентів, приємно хвилювало, що ми знаємо те, чого не знають інші. Наприклад, що скоро хтось полетить у космос.

Але молодість є молодість. Ми жили високо в горах, обгороджені з усіх боків. Це іноді пригнічувало. На щастя, поряд з нашою обсерваторією була розташована обсерваторія Московського державного університету, де теж було повно молоді, гарні дівчата. То ми перезнайомилися, ходили у походи, влаштовували пікніки, веселилися. Іноді нас сварили за поведінку. Та, незважаючи на такі моменти, нам з однокурсником запропонували залишитися там і на п’ятий курс, дали півставки в обсерваторії. У Криму я писав дипломну роботу, яку потім хвалив світило радянської та й європейської науки Борис Кукаркін. Не вважаю це чимось особливим, бо просто чесно виконував свою роботу.

• Ваш науковий хист спадковий?

– Я б так не сказав. Мама була вчителькою молодших класів. Перші чотири роки у неї вчився і я. Мені це дуже не подобалося, бо ж постійно був під контролем. Крім того, вона гарно писала, а в мене з каліграфією не склалося. Тому мама кожного вечора мордувала мене, примушуючи постійно щось переписувати.

Батько був військовим. У 39-му його призвали до армії, звідти забрали в офіцерське училище, а вже 42-го року він воював під Ростовом. 44-го тата перевели до Вінницької області, де вони з мамою і познайомилися.

Я теж хотів стати військовим, але батько був проти. Казав, щоб я йшов вчитися в університет. Обираючи фах, я вирішив виконати його останню волю: помер, коли мені було 15.

Нам з мамою нелегко довелося. Село було глухе. До школи ходив за 10 км. Мама уявлення не мала, куди віддати мене вчитися далі. Аж тут її родич запропонував поїхати в Ужгород, бо й сам тут вчився. Так я потрапив на Закарпаття.

• Із десятків оптичних станцій, які були відкриті на території СРСР, лише три виросли у потужні науково-дослідницькі підрозділи астрономічного напрямку. Ужгородська серед них. У чому унікальність цієї ЛКД?

– Передусім у тому, що спеціалізується на  дослідженнях штучних космічних об’єктів − супутників. Цим не займається жодна класична обсерваторія. Але своєю потужністю лабораторія значною мірою завдячує Мотрі Василівні. Вона колись поставила для себе станцію на перше місце. Налагоджувала зв’язки з Кримом, Києвом, Москвою, вийшла на Пулково. Була дуже вимогливою і фанатично відданою роботі. Таких самих підбирала собі у команду.

Тоді, у 57-му, контроль над супутниками був чимось новим, невідомим. Не було потрібної апаратури, не знали методів роботи. Напрям не знав стандартів. Тому Мотря Василівна з командою почала шукати нові методи, які б дозволяли «зловити» супутник, зафіксувати його. Придумували й апаратуру. Так, ми першими почали застосовувати метод фотографії, лазерних спостережень для вирішення геодезичних, геодинамічних і прикладних задач, зайнялися наземними поляризаційними спостереженнями, створили прилади, які дозволяють визначати, що за надбудови є на американських супутниках, з якого матеріалу вони зроблені. Ці доробки взагалі секретні.

Саме нашій лабораторії вдалося зафіксувати першу точку першого штучного супутника Землі й прокласти його трасу на карті зоряного неба, вирішити задачі розпізнавання об’єктів. Потім ми зайнялися контролем геостаціонарної орбіти. Дивилися, що там літає і як. Згодом сконцентрувалися на фотометрії, фотографії, лазерних методах, GPS. На конференціях ми говорили про речі, які іншим доводилося чути вперше. Але нині в Україні наші дослідження нікого не цікавлять.

• Чим живе лабораторія сьогодні?

– Виживаємо. Нас перестали фінансувати, і якби не кілька ентузіастів, які постійно тут щось роблять, вона б закрилася ще 2 роки тому. Люди приходять сюди не тому, що їм нікуди більше піти, а тому, що вони без цього не можуть жити. У науковому плані ми почали досліджувати об’єкти, які вже віджили свій час, стали нікому не потрібними. Спостерігали, як вони змінюються, коли змінюється щось в атмосфері, що з ними робиться з роками. Навіть відкрили, які процеси під дією Сонця відбуваються з магнітним полем Землі. Це все ми досліджували фундаментально, а потім не стало грошей.

Тепер, коли Україна втратила обсерваторію у Євпаторії (її єдину держава фінансувала), може, нас реанімує Національне космічне агентство. Шкода буде, якщо надбання української астрономічної школи втратяться.

У нас є унікальні роботи, але їх навіть надрукувати ніде. У Європі супутники − це військова тема. Тому нам туди зась. Україна має один астрономічний журнал: туди величезні черги. Останні наші публікації виходили в Росії – там нами цікавляться. Знають більше, ніж в Україні. Болить, що нашій державі чомусь нічого не потрібно.

• Ваші російські колеги, бувало, навіть просили допомоги…

– Було таке 2011 року. Ніколи не забуду той момент, коли головний балістик ОКБ ім. Лавочкіна (саме це ОКБ розробляло апарати, які літали на Марс, Венеру) зателефонував і попросив допомогти з супутником КА «Фобос-ґрунт». Ми знайшли об’єкт, дали його повну характеристику. Це показник нашої роботи. Адже якщо росіяни, маючи таку потужну протиракетну, космічну систему, не можуть розібратися, а ми можемо, то, виходить, чогось ми варті. Я тоді сказав, що це, певно, вершина мого професійного життя, раз до мене звертаються такі люди.

Але не це основне. Важливо те, що нас визнали українські скептики, які не вважали напрацювання ЛКД чимось особливим. Про нас тоді заговорили. Після тієї історії з «Фобосом» до мене у Євпаторії приходили знайомитися академіки. І вперше зі мною говорили як із рівним.

• На якій стадії сьогодні проект Pl@NETour, результатом якого мало стати відкриття мобільного планетарію? 

– Планетарій уже зібраний. Закуплені крісла для дорослих і дітей. Навіть фільм пробний дивилися. Харків’яни нам, може, допоможуть ще кількома картинами. Справа в тім, що фільм для планетарію коштує 350 доларів, а в нас таких грошей нема.

Ідею планетарію підтримав попередній ректор УжНУ Федір Ващук. Він порадив ЛКД зорієнтуватися більше на освітянську роботу, оскільки наука практично не фінансується. А ми ж постійно спілкуємося з дітьми, бо проводимо різні семінари, олімпіади з астрономії. Бачимо великий інтерес до того, про що розповідаємо. Тому планетарій нам і справді потрібен. До речі, таких мобільних планетаріїв в Україні всього п’ять.

Сьогодні люди йдуть в університет по диплом, а не по знання

• Ви вже кілька десятків років викладаєте, тому спілкуєтеся з різними генераціями студентів.  Які вони, сучасні студенти?

– Непросте питання, бо тут легко втрапити у конфлікт поколінь. Але різниця між попередніми поколіннями студентів і сучасним є. Мені здається, ми були більш відповідальними. На нас більше покладалося. Часто ми старалися, бо бачили якусь перспективу. Це стимулювало. А ставлення до навчання у всіх різне: хтось дійсно вчився, хтось весело проводив час, а хтось відбував повинність.

Сучасні студенти більш вільні у своїх поглядах, вчинках, висловлюваннях. У мене вимоги до студентів не завищені, бо бачу, наскільки життя стало складним. Студенти досить песимістично дивляться на життя, у тому числі навчання, бо не бачать перспектив. Тому не скуплюся на ті бали, аби їм хоч трохи допомогти. Я став легше до цього всього ставитися тепер, коли стільки прожито і пережито. Раніше студентам на поступки не йшли.

• Цікавляться студенти астрономією?

– Кожен рік є такі. І зараз маю такого дипломника. Але нема на що їх брати. От у мене зараз працює двоє молодих чоловіків. Я без них як без рук. Один із них працює тут тому, що його дідусь з наукового співробітника лабораторії перейшов у чергові. Тобто звільнив онуку місце. За таких умов я нічого не можу запропонувати молоді.

• Яким, на вашу думку, має бути університет?

– Минулого року я побував у Франції у родичів. Там, крім всього іншого, мені показали університет міста Нансі. Після побаченого зникло будь-яке бажання щось говорити про наш університет. Ні, я патріот свого вишу, але коли побачив, на якому це рівні в Європі…

Мене вражає, до речі, що навіть у таких умовах наші мізки працюють більш потужно, ніж їхні. Може, їх дещо розслабляє комфорт. А українські непрості реалії ще більше стимулюють нас до роботи. Певно, в цьому секрет.

Наш університет має чим пишатися. Його піднімали, розвивали справжні фанати своєї справи. Вони створили тут потужну наукову базу, про яку знають і за кордоном. Тобто ми маємо на чому будувати далі. Але треба підтримувати надбане, щось змінювати, переорієнтовуватися на Європу. Треба вкладати матеріальні ресурси, щоб були нові здобутки.

Я вважаю, що є три причини, через які з університету виходять слабкі фахівці. По-перше, якщо студент не хоче вчитися, то викладач нічого з цим зробити не може. Нині люди частіше приходять по диплом, а не по знання. Це вже неправильно. По-друге, має бути фінансове стимулювання викладачів. Їхню роботу треба гідно оплачувати. По-третє, матеріальний стан університету. Ну не може виникати великих думок у жахливих умовах. Мені не раз було соромно, коли на конференціях я показував щось на плакатах, а після мене доповідач демонстрував красиву презентацію на комп’ютері. Я виглядав убого. Такі речі принижують гідність викладача.

Сонце − наш істинний бог

• Як гадаєте, що чекає на Землю як космічне тіло?

– Земля як космічне тіло вічна. Це мільярди років. Але умови на нашій планеті зміняться. Ми повністю залежимо від Сонця, бо живемо всередині його атмосфери. Воно – ближній керівник цивілізації, який впливає на нас безпосередньо. Наша розумова діяльність залежить від нього, саме воно керує поведінкою суспільства. Активність Сонця і поведінка людства збігаються. Є зв’язок між явищами, які відбуваються на Сонці, й нашими війнами. Сонце − наш істинний бог. Єгиптяни у свій час це добре розуміли, тому поклонялися йому. Воно дає нам все необхідне для життя.

Сонце розвивалося мільярди років і зараз досягло максимуму світіння. Десь через два мільярди років середина Сонця почне гаснути, температура зменшиться. Після цього його верхня частина почне роздуватися, червоніти – врешті-решт воно пройде через Землю, випаливши все живе. Але сама Земля залишиться. Буде як Марс, де нема ні води, ні кисню. Просто каменюка у космосі. Але це не скоро.

• А що ж буде з цивілізацією у найближчий час?

– Її майбутнє залежить від неї. Питання екології сьогодні вийшли на перший план, бо виявилося, що нам уже не вистачає ресурсів. Теперішні війни за нафту і газ − дурниці порівняно з жорстокістю воєн, які будуть точитися за воду. Вони вже почалися. Кажуть, будуть опріснювати воду з океанів. Добре, але тепер в океан скидають радіоактивні відходи від термоядерної галузі, різні хімічні речовини. І питання в тому, як скоро і чим саме він «віддячить» нам за це.

У 70-ті роки, плануючи майбутні війни, в озоні з космосу почали робити дірки. Потім через них можна було б випалювати цілі міста. Щоб ці дірки утворювалися, застосовували різні хімікати, які викидали у космос. Але Всевишній погрозив пальчиком – й експерименти припинилися. Громадськість тоді повстала. Деякі дірки потім затягнулися. Хтось нас захистив. Та атмосфері шкоди все одно завдали. Теперішні зміни клімату мають свою причину. Людство псує Землю і веде себе до знищення.

• Ви вірите в Бога?

– Раніше був атеїстом. Так нас виховували. Але з роками прийшло розуміння, що ми лише ланочка у ланцюжку. Аналізуючи той порядок, взаємозв’язок, який є у Всесвіті, я дійшов висновку, що ми у цьому світі не є вершиною. Є Вищий розум, який нас захищає. Наша Земля − піщинка, яка кожної хвилини ризикує щезнути. Ми і наша галактика летимо у космосі невідомо куди. Нас може поглинути чорна діра або убити астероїд. Це чудо, що ми захищені.

Або, наприклад, відкриття. Коли людина над чимось довго думає, її мозок випромінює певні хвилі, й згодом десь із космосу вона отримує відповідь. Хтось дає нам можливість розвиватися, творити самим. Можливо, це сонце. Ніхто не може сказати напевне, що в нього нема інтелекту. Є щось вище за нас, але це не дід з бородою...

• Як з позиції астрономії оцінюєте астрологічні прогнози, гороскопи?

– Нинішня астрологія − це шарлатанство. Це зрозуміло хоча б тому, що народжені в один день люди мають різні долі. Астрологія стверджує, ніби від того, як розташувалися небесні світила, планети у момент народження людини, залежить її доля. Але ж характер, доля закладається у момент зачаття… Гороскопи я і сам люблю  читати. Радію, коли щось справджується (сміється – Авт.).

Насправді сучасні астрологи дурниці пишуть. Вони часто не знають елементарного. Просто гроші заробляють. По-справжньому ґрунтовні знання мали ті астрологи, які колись були при королівських дворах. Вони спостерігали за планетами відносно Сонця і знали, як впливає зміна їх положень на людей. Велика заслуга тодішніх астрологів у тому, що вони чесно спостерігали за життям планет, зірок. Їхні дослідження стали колосальною базою для сучасної астрономії.

• Все Ваше життя пов’язане з зірками. Що для Вас зірка?

– Ну, я знаю, що це газоплазмовий шар…

• А якщо не по-науковому?

– Коли я почав працювати у лабораторії, то добивався руки дівчини, яка вчилася на медфаку. У неї була купа прихильників, з кимось вона зустрічалася. Я це знав. Одного разу запросив я її ввечері на прогулянку. Коли гуляли по набережній, запропонував спуститися до води. Уж тоді був глибокий, темний і в ньому віддзеркалювалися зорі. Тож я зачерпнув долонями води, почекав, поки там з’являться зірки, і сказав їй: «Дарую тобі зірку». Ми прожили вже більше 45-ти років. Потім вона казала, що той мій вчинок змінив її ставлення до мене.

Іноді мої студентки сидять засмучені, переживають, що хлопці якісь не такі. Я їм тоді кажу: «Ви менше думайте про гроші. Шукайте такого, який би міг показати вам на зорі. Ним же і покерувати можна» (сміється – Авт.).

• То астрономи все-таки романтики?

– Без цього у нас ніяк. Неможливо проводити тут ночі, не відчуваючи смаку того, що робиш. Мене астрономія сама знайшла. Показала, що люди − це зоряний пил. Бо всі хімічні елементи, з яких ми складаємося, народилися у зорях. Створені із зір, ми маємо їх поважати. Це наші далекі предки.

Коли приїжджаю у Карпати в гості, то для мене нема більшої радості, ніж лягти і просто дивитися на зірки. Я чую їхній дзвін.

Далі ми говоримо про Великий вибух, про те, що до нас були цивілізації і після нас будуть, про душу, яка, можливо, матеріальна, і про щастя. «Чи я щаслива людина? У ставленні до роботи − так. Я дорогу стелив собі сам і чогось досяг. Моя професія не зробила мене багатим, але дала змогу багато їздити, бачити. Навіть був рік в Африці. Але основне те, що я постійно інтелектуально розвиваюся, пізнаю, маю можливість увесь час займатися новим. Якщо не приходжу день-два у лабораторію, то вже чогось не вистачає. Бували моменти, коли я поривався звідси йти. Але так і не зміг. Напевно, це називають покликанням».

_x_PS1 Замолоду мав багато захоплень: футбол, музика, бойове самбо, шахи, книги. Тепер любить гарну пісню, складні кросворди та історичну літературу. Розповідає, що після того, як почав викладати ще й на географічному, часу не вистачало навіть газету прочитати − треба було розробляти лекції. «І нащо воно мені таке на старість? Я казав Степанові Попу, що, якби знав, скільки це забере сил, часу, то, напевно, не взявся б. А той розсміявся і відповів, що завдяки цим спецкурсам я он як інтелектуально виріс», − жартує мій співрозмовник._x_PS2 /live/2015/01/10zirku/umat.jpg_x_PS3 _x_PS4 _x_PS5 _x_PS6 _x_PS7 _x_PS8 _x_PS9 _x_PS10 Розмовляла Галина Кришінець_x_PS11 Фото Віталія Завадяка_x_PS12 _x_PS13 _x_PS14 _x_PS15 _x_PS16 _x_PS17 _x_PS18 _x_PS19

Розмовляла Галина Кришінець

Фото Віталія Завадяка