Його життя розписане, мабуть, похвилинно. Будні майже нічим не відрізняються від вихідних. Його роботі немає меж. Залежно від частини доби й днів тижня він — викладач кафедри журналістики УжНУ, редактор газети «Погляд», ведучий програми «Спортивний сектор» на «Тисі-1», коментатор гандбольних, футбольних, волейбольних матчів та інших спортивних заходів. Але Володимир Тарасюк щасливий, адже в нього є улюблена робота.

---

• Володимире Юрійовичу, знайомлячись із вашим журналістським доробком, не важко помітити, що в основному висвітлюєте спортивну тематику. Хто прищепив вам любов до його величності Спорту?

– У моїй сім'ї ніколи не було спортсменів, натомість виріс на дуже спортивній вулиці. Вона є однією з найменших у селі, але на ній завжди збиралося чи не найбільше дітей. У дитинстві ми постійно грали в найрізноманітніші спортивні ігри. Це були баталії, за якими нерідко й дорослі спостерігали. Ось це й був мій перший «спортивний» досвід, який розбурхав і утвердив у мені любов до спорту. Завдячую, звичайно, і вчителям фізкультури. Їх було кілька, але всі ці наставники – справжні педагоги. Вони вміли захопити різними заняттями, іграми. А ще переконали, коли я у 8 класі довідався про хронічну недугу й окремі лікарі в подальшому песимістично дивилися на моє «рухливе» майбутнє, що саме фізична культура і спорт допоможуть подолати мені проблеми зі здоров’ям. Невипадково ще в 9 – 10 класах я захищав честь села в чемпіонаті району з футболу. І сам собі довів, що за допомогою спорту справді можна багато що в житті подолати. Потім навіть у лавах армії служив, хоч міг і «відкосити», пережив кроси, марш-кидки… Завжди пам’ятаю слова літературознавця й політика Анатолія Луначарського, який зазначав: "Спорт формує культуру оптимізму, культуру бадьорості”.

• Раніше ви писали про спорт у друкованих ЗМІ, а нині – ведучий програми «Спортивний сектор» на обласному телеканалі «Тиса-1». Це Ваш особистий шлях до самовдосконалення, якому, як відомо, немає меж?

– Саме так можна й сказати. Я люблю вчитися й ніколи не соромлюся цього. Вважаю, що навіть якщо людині 90, вона повинна вчитися. Удосконаленню немає меж. Тому у своєму професійному житті, крім газетно-журнальної, інтернет- і тележурналістики, я мав ще й радійний досвід: півроку вів програму в режимі прямого ефіру. Згодом мені запропонували спробувати себе на телебаченні. Вважаю, що якщо викладаю журналістику в університеті, то повинен пройти через усі види ЗМІ. Водночас це не панацея. Просто неоціненний досвід, який допомагає не тільки мені, а й передається студентам.

• Чи підраховували, скільки вже вийшло програм «Спортивного сектору»?

Я не тільки підраховую, а від першого випуску веду текстову архівацію всіх програм. «Спортивному сектору» вже пішов шостий рік, наразі буде 212-ий випуск. Удячний усім телеколегам, які мені допомагали й допомагають у роботі. По-особливому приємно, що до цієї програми долучаються наші студенти. Чимало з них, почавши зі «Спортивного сектору», тепер успішно реалізовують себе в тележурналістиці.

• Позаминулого року вийшла ваша праця «Розвиток спорту на Закарпатті в незалежній Україні (1991-2011)». Коли Ви її задумали й скільки над нею працювали?

– Ідею виношував ще із середини 1990-х років. Благо, уже мав чимало авторських матеріалів. У нас на Закарпатті розвивається багато видів спорту, є значні успіхи. І якщо розвиток спорту в радянські часи підсумував Василь Федак у дослідженні «Закарпаття» в спортивному вимірі» (1994 рік), то комплексної розвідки за часів незалежності України й саме про цей період у краї не було, хоч загалом на спортивну тематику вийшло чимало цікавих та ґрунтовних праць. Про них, до речі, згадую у своєму виданні. Так і зародився «Розвиток спорту на Закарпатті в незалежній Україні (1991-2011)». Удячний управлінню молоді та спорту облдержадміністрації, яке допомогло фінансово реалізувати цей проект. Створюючи книжку, мав і цілком актуальну для суспільства мету: себе можна знайти не в алкоголі, тютюні чи наркотиках, а в здоровому способі життя.

• Ви видали в співавторстві монографію, присвячену дослідженню журналістської творчості Авґустина Волошина. Що Ви від нього почерпнули для себе?

– Коли розпочав викладати в університеті, то потрібно було узгодити тему для дисертації. Спрямовував себе на дослідження саме з історії закарпатської журналістики. Оскільки я не місцевий, то прагнув більше довідатися про цей благодатний край. І постать Авґустина Волошина дуже імпонувала мені. Це була та людина, довкола якої творилася історія і яка сама творила історію. Це була державотворча людина, патріот. Авґустин Волошин зробив чимало для розвитку свого краю, для нашої державності, недаремно йому посмертно надали звання "Герой України”.

• Чи писав президент Карпатської України на спортивну тематику?

– Спортивним журналістом, звичайно, Авґустин Волошин не був, але в нього є низка публікацій, пов’язаних із потребою займатися фізичним вихованням, вести здоровий спосіб життя. Особливо акцент зроблено на молодому поколінні.

• Пане Володимире, що для Вас університетська газета «Погляд»?

– У січні будемо відзначати 15 років нашого часопису. А 15 років – це частина життя, причому не стільки мого чи навіть редакції, скільки студентського й викладацького складу університету, зокрема студентів-журналістів. Гадаю, за вказаний час газета хоч і помилялася в чомусь, проте успішно виконувала принаймні дві місії: систематично розповідала про багатогранне життя альма-матер та давала можливість хорошої практики здобувачам журналістського фаху. Утім нести редакторський хрест нелегко. Почасти це – саможертовна робота. Іноді щодня доводиться відповідати на 15–20 листів, у яких студенти просять проаналізувати свої матеріали. Тільки на це потрібно час! Але, з іншого боку, розумію: щоб чогось навчити, потрібно індивідуально працювати з молодими авторами, пояснити кожному переваги й недоліки журналістських виступів, а не тільки на планірках чи під час практичних занять. Воднораз пишаюся, що стільки часу працюю в «Погляді». Адже було багато хороших результатів, успіхів, зокрема і на всеукраїнському рівні, які спільно творили студенти й викладачі кафедри, факультету, університету. За це всім щире спасибі!

• Чи допомагає газета Вам розпізнати майбутніх журналістів серед студентів?

– Однозначно, адже якщо особистість творча, то її одразу видно. Намагаюся в кожному розпалити журналістську іскру, спонукати повірити у свої сили. Завжди кажу студентам, що поразки й перемоги слабкого роблять ще слабшим, а сильного – ще сильнішим. Мій рецепт фахового зростання: не занижувати свої можливості, але й не ходити із зіркою на лобі. І саме «Погляд» значною мірою дає можливість позбутися цих крайнощів, принаймні достатньо розкриває студента, його грані творчого характеру, таланту, які намагаюся скерувати в потрібне русло.

• Сьогодні Ви ще й голова Прес-клубу молодого журналіста "Медіаперспективи”. Маєте вже якісь нові ідеї, плани, новинки щодо прес-клубу?

– Насамперед хотів би подякувати попередньому керівникові – Галині Василівні Шумицькій, яка доклала значних зусиль, аби цей клуб повноцінно функціонував. Я прийшов не на порожнє місце й кращі традиції намагатимусь підтримувати. Але, без сумніву, якщо приходить працювати інша людина, то в неї є якісь свої нові ідеї, нове бачення. Тому не дивно, що можуть з’явитися й нові форми роботи, нові види зустрічей. Наприклад, останнє засідання було виїзним. Дослухатимуся й до того, кого б самі юнаки й дівчата передусім хотіли б бачити на засіданнях прес-клубу. Усі плани наперед не розголошуватиму. Хай це буде сюрпризом для студентів.

• Студент – категорія вічна, а чи студент-журналіст серед них особливий?

– Звичайно, адже всі студенти по-своєму особливі: чи то хімік, чи біолог, чи будь-хто інший. Що ж до студента-журналіста, то він насамперед вирізняється комунікабельністю, веселим духом, оптимізмом і невгамовністю, невсипущістю. Це справжній пробий-голова, який ні з чого не робить проблему, у всяку шпарину хоче залізти, аби щось нове побачити, почути. Як нам мене, такі риси якісно й приємно вирізняють студентів-журналістів.

• Хто мав вплив на формування вашого світогляду?

– У житті я мав багато хороших вчителів, за що вдячний Богові. Перші наставники, звичайно, батьки. Їм насамперед удячний за те, що привчили мене працювати й весь час наставляли: «Спочатку будь Людиною, а потім уже кимось іншим». Не знаю, наскільки мені вдається бути Людиною, але я цього справді все життя прагну. Крім батьків, у мене було багато вчителів у школі, університеті та журналістиці. Боюся когось пропустити, тому не називатиму поіменно, а просто, як і моїм мамі й татові, низький уклін і шана! Вони справді багато зробили для мене.

• Останні кілька років ви долучаєтеся до виховання творчої молоді, зокрема майбутніх журналістів у Малій академії літератури і журналістики…

– По-перше, хочу подякувати тим людям, які створили й забезпечують безпосереднє функціонування МАЛіЖ. Насамперед її ініціатору й керівникові, заслуженому журналістові, письменнику Василю Тарчинцю, керівникові відділення МАЛіЖ у Закарпатській області, відомому тележурналістові, поетесі Ірині Гармасій, яка до того ж зробила мені честь і запросила попрацювати в цій Академії. Тут є всі можливості розкрити себе творчо обдарованим дітям, зокрема і в журналістиці. А я побачив, що таких дітей у нас, в Україні, зокрема й на Закарпатті, вистачає. Цього року в силу обставин я не зміг приїхати на всі дні роботи фестивалю в рамках Академії, але й того вистачило, щоб переконатися, наскільки студенти й школярі з різних куточків країни очікують таких зустрічей, майстер-класів. В окремих юних членів МАЛіЖ, із якими працював минулого року, навіть виступили сльози радощів від повторної зустрічі. Я не очікував такого ставлення. Це мене надзвичайно розчулило та зворушило. Наскільки зможу, у майбутньому обов’язково підтримуватиму МАЛіЖ своєю участю в ній. Академія саме пережила своє перше десятиліття, тож хай і надалі МАЛіЖ робить свою благородну й вагому справу – підтримує юні таланти.

• Ви працюєте на кафедрі журналістики майже із самого початку її заснування. За цей час школа журналістики на Закарпатті пройшла якусь частину шляху. Чи відчуваєте, що ваші випускники, студенти формують громадську думку в інформаційному просторі?

– Однозначно відчуваю. По-перше, це виявляється в тому, що чимало наших вихованців досягли багато чого в житті. Вагома частина випускників уже працює за кордоном, у всеукраїнських ЗМІ, займають високі посади або ж просто стали пізнаваними журналістами. Прикро тільки, що іноді інформаційний простір Закарпаття збурюють публікації, у яких є намагання подати роботу нашої кафедри, відділення в негативних відтінках, є прагнення довести, що журналістська освіта – не обов’язкова. Із якою метою це робиться? Чи то на замовлення конкурентів, чи в іграх політиканів, чи від незнання реального стану справ (адже такі автори-скептики не приходили на відділення, не спілкувалися зі студентами, викладачами, не бували в наших навчальних аудиторіях, а отже, не володіють достовірною інформацією)? Не знаю... Зрештою, суть не в цьому. А в іншому. Хто хотів би, щоб нас консультував юрист або лікар без диплома? Ось так і журналіст, уважаю, повинен мати фахову підготовку в стінах вишу. Проблеми з «куванням» професійних кадрів, звичайно, завжди були й будуть. Теорія ніколи не могла наздогнати практику. Але песимістам університетської журналістської освіти відповім словами нині, на жаль, покійного професора Володимира Здоровеги, який серед журналістів-практиків мав авторитет: «Практична, прикладна за природою журналістика важко вписувалася і вписується у систему класичної університетської освіти. І це тема окремої розмови. Але саме в університеті, і тільки в університеті, молоді адепти журналістики мають змогу здобути ті базові фундаментальні знання, які здобуваються тільки в юності і які стають основою для набуття майбутніх спеціальних, прикладних знань і навиків».

Нещодавно я опублікував наукову статтю про методологію й відповідно якість навчання журналістів, використавши за основу анонімне анкетування працівників обласних ЗМІ різних типів. Так ось: в опитуваннях досвідчені практики дають високу оцінку нашим студентам і випускникам. Звичайно, є серед них і кращі, і гірші, але в цілому кафедра журналістики УжНУ на правильному шляху. А проблеми підготовки кадрів можна і треба вирішувати спільно, зокрема й через дискусії, зустрічі так званих «теоретиків» і «практиків». Ось нещодавно ми уклали нові договори (на 5 років) із рядом регіональних ЗМІ, де наші студенти проходитимуть практику. Будь ласка, досвідчені колеги, учіть молодих журналістів правильно писати, як свого часу в редакції «районки» вчили мене. Для того молодь і приходить у медіа, щоб здобути практичні навички, хоч не забувають про них і викладачі у виші. Сукупними зусиллями (у редакціях і університетських стінах) підготуємо більше кращих фахівців.

• І насамкінець: до чого повинен дослухатися майбутній журналіст, що повинен знати, щоб не загубитися в цьому інформаційному просторі, а, навпаки, стати помітним?

– Передусім студент повинен мати мету в житті. Якщо це студент-журналіст, то він має зрозуміти, ким саме хоче стати в журналістиці. Але слід пам’ятати: наша професія не з тих, яка робить людину матеріально багатою. Слід готуватися до саможертовної праці, яка потребує багато часу, зусиль, умінь, знань, напруги тощо. З іншого боку, такий «дискомфорт» компенсується цікавими зустрічами, подіями, подорожами, враженнями, зрештою – високою місією, яку на журналістів покладає суспільство. Я думаю так: якщо людині дано якісь здібності чи талант, у нашому випадку до журналістики, то не для того, щоб просто існувати чи почивати на лаврах слави. Раз Бог дав людині такі задатки, то покладає на неї певну місію, яку потрібно з честю виконати.