На її програмах виросло не одне покоління глядачів, які досі пам’ятають свою ведучу і щиро питають, коли вона знову з’явиться в прямому ефірі. Їй випало прийти на закарпатське телебачення на самому початку його активного розвитку й стати людиною, яка представлятиме західний регіон у телепросторі всієї України.

Щоденні випуски новин, сільськогосподарські, промислові, культурно-мистецькі програми та 3-4-годинні прямі ефіри концертів, а ще ефіри на радіо й редакторська праця – це те, чим диктор Закарпатської обласної телерадіокомпанії Наталія Якушко жила кілька десятків років, що принесло їй визнання і любов закарпатців.

Нині вона на пенсії. Викладає сценічну майстерність у студії «Чарівне слово». Про своїх вихованців розповідає з великою любов’ю, пишається їхніми здобутками. Жалкує лише, що область не фінансує талановиту юнь, – виходить, що нікому це не потрібно. Але ж сіяти все одно треба, і знання свої передавати теж.

Наталя Павлівна – людина Духу. Вона з тих, хто робить на совість, не чекаючи на винагороду. Витримує все, незважаючи на свою тендітність. А ще завжди відгукується на чиїсь прохання. Бо так навчили батьки, бо всі ми від Бога, бо допомагати – це потреба душі, а не дешевий піар. Мало хто з ужгородців знає, що, будучи президентом філії благодійного міжнародного фонду «Альтруса», пані Наталя зі своєю командою сприяла відкриттю міського мамологічного центру. Хотіли також створити реабілітаційний центр для жінок, хворих на рак молочної залози, але коштів не вистачило. Чиновники ж чи депутати часто зустрічали Наталю Павлівну словами: «А-а, та дикторка знову гроші збирає». Вона не ображається, але зізнається, що втомилася від байдужості, і не розуміє, чому людей треба переконувати робити добро.

«Я погодилася на це інтерв’ю, бо знаю, як це, коли журналісту потрібно», – зізнається на завершення розмови. І в цьому професійний підхід. Хоч ніби з журналістики пані Наталя пішла, але журналісти колишніми не бувають.

Батьки вклали у мене всю свою любов, всі свої знання

• Якби Ви писали книжку про себе, з чого б її почали?

– Книжки про себе я б не писала. Хоч іноді такі думки виникали через цікаві моменти в житті, про які хотілося розказати. Можливо, комусь було б цікаво. Та, чесно кажучи, не думаю, що здатна на великі епічні твори. Мені завжди вдавалося щось коротеньке. Якийсь момент із життя цікавої людини, особливо жінки. Навіть програма у мене була присвячена цікавим жінкам – «Світ жінки». Але якби вже почала розповідати про себе, то сказала б, що не хочу повтору. Своє життя прожила і щаслива, що воно саме так склалося. Хоч було в ньому чимало бід, негараздів. Але є моральне задоволення від того, що воно все-таки немарно пройшло, бо навіть сьогодні відчуваю, що людям нехай маленьку, але часточку радості я принесла.

• Хто мав на Вас найбільший вплив у дитинстві?

– Батьки насамперед, друзі, і… літературні герої, бо я з дитинства захоплювалася книгою. Все моє життя пов’язане з нею. Пам’ятаю, як читала під ковдрою. Завжди розпочинала одну книгу, а потім відразу другу. Маю дуже багато улюблених авторів. Але в дитинстві на мене велике враження справив «Овід» Етель Ліліан Войнич. Цей герой – справжній журналіст! Все своє життя поклав на вівтар журналістики.

Я народилася в Ужгороді. Батьки мене обожнювали, бо була довгоочікуваною дитиною. У батька від першого шлюбу було двоє синів, тому він дуже хотів доньку. У дитинстві, пам’ятаю, мені казали, що мене так любили і балували, що від цієї надмірної любові мало вирости щось ненормальне. Монстр якийсь. Але мені здається, що коли дуже багато любові, то монстра бути не може. Батьки вклали у мене всю свою любов, всі свої знання. Взагалі кажуть, що найбільше, що батьки можуть віддати, – це час, який вони проводять із дітьми.

Батько у мене працював головним бухгалтером обласного управління зв’язку. Родом із Чернігівської області з багатодітної сім’ї. Виріс у родині, де завжди збиралася українська інтелігенція. Михайло Грушевський приходив до них у гості. Тато був дуже сильною людиною, мав жорсткий характер. Але завжди робив правильно, по совісті. Ніколи не був у партії. У ньому не було подвійності: що cповідував, так і жив. Помер у 88 з половиною років. На його похорон приїхало стільки людей, що ми на поминках не знали, куди їх посадити. Його пам’ятали: кожній людині, з якою працював, намагався якось допомогти.

Тато був і садівником, і бджолярем, і рибалкою, і мисливцем. І просто людиною, з якою приходили поспілкуватися. Був у віці, про який давні філософи казали «час тигра», тобто позначений спостережливістю і мудрістю. У мене був мудрий батько, але серцем нашої сім’ї була мама – росіянка з Казахстану. Працювала головним бухгалтером поштамту. Ця людина присвятила своє життя батькові, який багато хворів, мені і моїм дітям, навіть онукам. Поки вона жила, намагалася зробити все, щоб якось допомогти. Завжди боялася бути тягарем. І померла тихо, нікого не обтяжуючи.

• Ким мріяла стати маленька Наталя Якушко?

– Я ж уся в книжках! Звичайно, мріяла стати артисткою. Але в підлітковому віці через стрімкий ріст стала високою, худенькою, нескладною, то й подумала: «Господи, та хто ж мене таку на сцену випустить?!». Комплексів мала море. Хотілося на сцену, але ж розуміла, що якщо бути актрисою, то тільки найкращою. А коли мені чогось не вистачає, то нащо лізти туди, де не зможу досягти вершин? Такий собі комплекс відмінника. Потяг до акторства мені, напевно, передався генетично. Старший брат батька Іван працював актором і режисером у театрі Садовського. У 20-х роках він емігрував з сім’єю до Польщі – зв’язки обірвалися. Та й двоюрідна сестра батька – заслужена артистка Київської оперети.

Я гуманітарій за складом розуму. Легко давалася мова, література. Коли закінчила школу, батьки хотіли, щоб я вступала на факультет романо-германської філології. А я вперлася, що йду вступати у бібліотечний інститут, на бібліографію. Життя свого не мислила без книги. Тож поїхала у Ленінград вступати на бібліографічний відділ Інституту культури ім. Н. Крупської. Конкурс там був шалений. Я добре склала іспити, але не вистачило балу до прохідного. Крім того, мені було лише 16, і я не мала потрібних для вступу 2 років трудового стажу. На комісії мені відмовили. Це була трагедія. Довго я потім плакала.

Після приїзду влаштувалася в читальний зал університетської бібліотеки. Рік пропрацювала, а наступного літа вступила на факультет англійської філології УжДУ. Мені подобалося, тому з відзнакою закінчила навчання. Мала навіть направлення в аспірантуру. У мене були хороші наукові роботи. За одну з них здобула другу премію на Всеукраїнській студентській конференції. Після університету поїхала відпочивати, там закохалася і вийшла заміж. До вишу більше не повернулася.

Не піти з телебачення допоміг страх

• Що потрібно було зробити долі, аби Ви стали телеведучою?

– У нас був знайомий Людвіг Сізілов, який у 66-му році працював на ТБ оператором, – якраз тоді оголосили конкурс на заміщення посади диктора. Йому треба було когось привести для галочки. Попросив мене. А це яка подія була! Безліч людей з міста, регіону прийшли на цей конкурс пробувати себе. Комісія була поважна – весь обком партії. Це ж обирали обличчя студії! Я ж прийшла з роботи: у синій сукні, без зачіски, макіяжу, змучена. Була налякана, адже навколо повно людей. Розповіла трохи про себе, продекламувала вірш про Леніна, прочитала газетну статтю. Відтак побігла геть рада, що більше ноги моєї тут не буде. На моє здивування, конкурс я пройшла – і мені запропонували роботу. Але коли батько дізнався про це, то заборонив. Сказав, що спочатку навчання.

Після 4-го курсу до мене знов причепилися телевізійники. Чоловік тодішнього диктора Тамари Галай закінчив медфак і його направили у Міжгір’я. Вона змушена була поїхати з ним. Але її не відпускали, доки не знайде заміну. То вона мені каже: «Йди, спробуй. У тебе ж 5-й курс на носі. Далі направлення на роботу. А якщо в село? Що робитимеш?». Ці слова стали поворотними для мене. І я пішла працювати диктором на півставки. Так вийшло, що працювала за кількох людей, вчилася на стаціонарі, писала дипломну, складала іспити… Навантаження було неймовірне. Але я витримала й дістала направлення на ТБ.

• Пам’ятаєте свій перший робочий день? Що відчували?

– Це був шок, жах. Я ненавиділа себе, боялася всіх, розуміла, що я ніхто, що в мене нічого не виходить, що голос писклявий, що зовнішність жахлива на екрані. Крім того, довелося вчити українську мову. Було дуже важко. Комплексів – купа. А вимоги до ведучого були серйозні. Ти ж виходиш на люди, то повинен нести чистоту мови, інтелект, красу. Це людина, яка мала уособлювати успіх і достаток. А що я могла у 22 роки?

Перший рік кожен вихід в ефір – це сльози. Примушувала себе ставати перед камерою, а було це складно: прямі ефіри, сільськогосподарські програми, промислові, новини, концерти. Я була зайнята у всіх галузях телевізійної роботи. То була хороша школа. Через рік сільськогосподарська програма з моєю участю посіла на конкурсі Всеукраїнського телебачення 3-є місце. Ламала я себе доти, доки навчилася бачити себе збоку, знайшла свій телевізійний образ, голос.

А потім почалися концерти, які приносили мені і задоволення, і любов глядачів. Це була програма «Сонячні кларнети». З області до нас приїжджали колективи народної творчості, тож в прямому ефірі у маленьку студію заходило по 500 осіб. Програма виходила на всеукраїнському ТБ, бо кожна область звітувала про народні таланти. Було приємно, коли приходили якісь позитивні відгуки про мою роботу.

• Коли було так важко, що саме допомогло не піти з телебачення?

– Не залишити все допоміг страх, що направлять у село. А потім я закохалася у свою професію. Знаєте, коли приходиш у професію, ти не знаєш її, вона здається чужою, не дається тобі. Потім призвичаюєшся, згодом починаєш любити. А тоді й задоволення від неї відчуваєш навіть у кінчиках пальців. У мене таке було, коли вдавалися програми про письменників, художників. Потім я переросла свою професію й захотілося бути не просто виконавцем, а й робити щось своє. Так я зробила телевізійну версію Шевченкової «Катерини», де завдяки спецефектам перевтілювалася у героїню, а потім знову верталася у сучасність. Цю програму подивився Генріх Бандровський, перший секретар обкому партії. Він зателефонував у студію і похвалив мою роботу. Тоді відзначали ювілей Шевченка, тож мене направили у Будапешт на цей творчий вечір в «Русский Дом», де я представляла Україну.

У 90-х роках популярність дикторської професії знизилася. Про дикторів казали, що вони ніхто – папуги, які просто повторюють чужий текст. Пресинг був страшний. Як я вціліла, не знаю. А потім попросила, щоб мене перевели на посаду редактора, і я почала робити журналістські програми: «Вивчаємо українську мову», «Про мову», «Світ жінки». Останню дуже любила. З багатьма з моїх героїнь дружимо донині. Потім був концерт «Вітаємо піснею». Йшов у прямому ефірі іноді по 4 години. Одні й ті ж пісні, але люди дивилися, замовляли. Багатьох, кого вітала, знала особисто. Це був пік моєї популярності. Паралельно працювала на радіо. Вважаю, що радіо – це прекрасна школа для тележурналістів, бо вся енергетика передається тільки через голос. Візуального контакту ж нема.

• Є люди, яких уважаєте своїми вчителями у професії?

– Майже всього вчилася сама. Екран був для мене найбільшою школою. Пізніше мені допомагали диктори радіо Марта Павленко і Михайло Якимчук: запрошували читати художні твори або замінити ведучого, коли той хворів. Я дивилася на цих людей і розуміла, що треба в них вчитися.

Є період, коли людина повинна наслідувати вчителя. Минає час, і вона починає аналізувати. Ось тоді треба шукати свій шлях, манеру, почерк, щоб відрізнятися від інших. Та найперше треба вміти слухати, чого наші журналісти часто не вміють.

1977-го року поїхала до Києва на навчання в Інститут удосконалення працівників телебачення і радіомовлення. Дикторську майстерність у нас викладали люди, які вчили дикторів Центрального ТБ і Всесоюзного радіо Москви. Мені допомагало те, що я вже мала практичний досвід, тому теорія засвоювалася краще. Закінчила навчання з відзнакою. У Києві виходила у прямий ефір: читала новини. Це довірили лише двом з усієї групи.

Коли приїхала з Америки, мене спитали, чи не зробила я там пластичну операцію

• Ви були на стажуванні в Америці. Розкажіть про той період життя.

– У 97-му в Україні діяла загальнодержавна програма «Громадські зв’язки», за якою до нас приїжджали американці і влаштовували конкурс для наших спеціалістів. Пройшовши його, можна було поїхати в Америку. Там можна було навчитися американського стилю життя, пройти стажування. На конкурс приходили люди різних професій. Я прийшла від ТБ. Заповнила анкету і пішла на інтерв’ю з американцями, де розпитували про особисте, чого хочу навчитися за кордоном, що запозичити. Тут дуже згодилося моє знання англійської мови. І я потрапила у 15-ку щасливчиків з усього регіону, які виграли цей конкурс. Це було у квітні 97-го року.

Правду сказати, коли я виграла ту програму, то дуже сумнівалася, чи їхати. Грошей не було, хоч казали, що поїздка повністю фінансується урядом США. А я собі думаю: «Ну як я поїду без копійки? Нехай щось станеться, що буду робити?». Це ж 90-ті роки: тотальне безгрошів’я, зарплат нема, у мене троє дітей, яких я сама тягну, бо чоловік загинув… Ситуація була патова. Підбадьорила мене тоді сусідка-психолог, яка сама кілька разів їздила за такими програмами. Тож я поїхала з 20 доларами у кишені. Тепер ніхто не вірить. Це була моя перша поїздка за кордон з синім паспортом. Їхала туди престижно, вільно (сміється –Авт.).

Ми приїхали в Аризону, у місто Тусон, що біля кордону з Мексикою. Я проходила практику на всіх комерційних телерадіостудіях Тусона. Хазяйка одного з телеканалів дозволила мені записати новини. Мені сподобалося, їм теж (сміється. – Авт.). Телеканал, де я стажувалася, мав пересувну телестудію, яка виїжджала на подію, тож журналісти виходили в прямий ефір просто звідти. Мене всюди брали з собою.

• Що найбільше вразило Вас у Штатах?

– Перше сильне враження – це апельсинові дерева. Пам’ятаю, коли вийшла з літака, то побачила темно-синє небо Тусона і відчула сильний запах апельсинів. Ми, хоч був уже вечір, пішли прогулятися. На нас дивилися, як на диваків, бо там їздять, а не ходять пішки. Переночували в готелі, а вранці поїхали на навчання у Пімо Комюніті коледж. Після ознайомчої лекції нас розібрали по сім’ях. Мене вибрала родина, де мама господині була першим диктором Аризони. Це була дуже багата сім’я, тому кожного дня на практику мене привозили на іншій машині. Дехто заздрив цьому.

А ще вразив мене інший випадок. Так вийшло, що в готелі, де ми ночували, я забула туфлі. Коли через півтори місяці почала збиратися додому, то побачила, що їх нема. Ми з моїм господарем Ларі поїхали у той готель – туфлі чекали на мене почищені в пакетику.

Взагалі я дивувалася там з багатьох речей. У Тусоні вперше побачила, як студентам читають лекції на галявині біля університету, як школярів можна навчати у формі гри, не за партами, які обмежують. Вражали самі американці. Вони чесні, законослухняні, трішки як… діти. Ми інші, бо мусимо хитрувати, обманювати. Часто говоримо одне, а робимо інше. У них все простіше. Там до людей ставлення інше. У мене табличка була «VIP». Всі ставилися до мене з повагою. Сім’я, у якій я жила, влаштувала на мою честь вечірку, познайомила з близькими друзями. Коли приїхала додому, мене спитали, чи не зробила я там пластичну операцію. Ні, кажу, мене просто там любили (сміється. – Авт.). З тієї поїздки я усвідомила, що треба бути вільним, щирим, не боятися усміхатися, питати. Зрозуміла, що кожна людина – це твій друг.

• Ви познайомилися з тамтешніми дикторами, бачили, як вони працюють. У чому була разюча різниця між ними і нашими телеведучими?

– Вони більш розкуті, вільні, незакомплексовані. Нас же постійно контролювали… А ще техніка, яка працювала на людей. ТБ без техніки – ніщо. У Тусоні я вперше побачила суфлер. А вони там страшенно переживали, що не мають вертольота.

Ще мене вражав професіоналізм людей, які працюють на телебаченні, радіо. Вони займалися своєю справою дуже серйозно. І ставлення до людей, які виходять в ефір, у них не таке, як у нас. Помічник режисера, освітлювач – усі працюють на тебе: ловлять кожен твій погляд, намагаються допомогти, бережуть твій час. Якщо ти професіонал, то тобі платять не за кількість відпрацьованих годин, а за те, що ти швидко і якісно виконуєш свою роботу.

Телеведучий повинен бути… екстрасенсом

• Стежите за сучасним телебаченням?

– Дивлюся, звичайно. Сьогодні є дуже хороші ведучі. Мені подобається Алла Мазур, яку я вважаю однією з найкращих тележурналісток України. На Інтері ведучі не подобаються. Вони якісь штучні. Не вистачає шарму. Люди, які йдуть до глядача, повинні мати сильну енергетику, бути… екстрасенсами, щоб чути бажання глядача на відстані, відчувати, як йому треба подати інформацію, аби сприйняв, не дратувався. З глядачем не можна загравати.

Як ведучий мені подобається Савік Шустер. Він вміє працювати з аудиторією, залучати її, тонко пожартувати. У Кисельова на Інтері балаган. Молодіжні культурні програми мене дратують, бо таке відчуття, що покликані отуманювати. Набридає засилля кулінарних програм на всіх каналах. Загалом сьогоднішнім передачам не вистачає професіоналізму.

• Ви майже 40 років пропрацювали на ТБ. Як гадаєте, що найважливіше у професії телеведучого?

– Навряд чи тут можна виділити щось одне. Це робота комплексна. Робота тележурналіста – це робота філолога, журналіста, психолога, педагога, культурознавця, актора. У нас для екрану вимагається тільки – молода, красива, сексапільна. Все! В Америці в ефір виходять зрілі диктори. Бо для цієї роботи треба мати практичний досвід, володіти ораторським мистецтвом, риторикою. Це професія, яка потребує ерудиції, знань з різних галузей життя. Без цього ти ніхто: не можеш порівнювати, робити висновки. Треба мати розвинений артикуляційний апарат, чітке мовлення, треба вміти відчути зворотний зв’язок зі своїм глядачем. Побачити у червоному вогнику камери очі людини, яка тебе дивиться, розуміє, любить, якій ти хочеш віддати все, що маєш і що знаєш.

Для мене журналістика – не професія, а спосіб життя, бо людина залишається журналістом до кінця своїх днів. Це такий тип людей, які весь час хочуть щось знати, щось запитати. Справжній журналіст постійно вчиться сам і не втрачає цікавості до життя.

• Які недоліки бачите у сучасних телеведучих?

– Мене дратує те, що людина не глибоко вникає в проблему, яку порушує у програмі. Якщо ти робиш передачу про щось, то повинен знати про це у 100 разів більше, ніж покажеш в ефірі. Ти повинен розуміти людину, вміти поставити запитання, проаналізувати кожне слово, відкинути зайве. Тепер ведучим не вистачає підготовки. І в мовленнєвому аспекті зокрема. Сучасні тележурналісти не беруть до рук словників, а це має бути настільна книжка. Над мовленням треба працювати. А тепер так: скоро записав та й побіг.

• Багато хто у журналістику, особливо на ТБ, йде в погоні за славою, не сприймаючи її як серйозну професію…

– Так, це одне. Крім того, люди не розуміють, наскільки це складна професія, що вона потребує обов’язкових якостей. Треба мати дуже хорошу реакцію, вміння працювати в колективі, бо ти залежиш від нього, представляєш його. Ще почуття гумору має бути, бо трапляються ситуації, які без нього вирішити неможливо. Теперішні програми розраховані на дуже низький рівень. Можна робити і для такого рівня. Але ТБ покликане виховувати людей! Треба вчити кращого! Варто робити на різний смак, але ж не всюди одне й те ж.

Як би не складалися обставини, треба радіти життю, бо воно дається тільки раз

• Для багатьох публічних людей вихід на пенсію є доволі болісним. Як Ви поставилися до цього?

– Я пішла на пенсію, бо мала відчуття, що вже все своє зробила – час іти. Приходить момент, коли не хочеться працювати. От і тепер у мене такий час, що мені не хочеться популярності, наїлася вже всього. Повертаюся до відчуттів юності. Я в бібліотечний ішла, бо хотіла сісти десь у куточку й читати книжку. Щоб ніхто мене не бачив, не роздивлявся. А в цій роботі ти як на лобному місці. І хоч що робиш – має бути взірцево, а в житті так не буває. Та й нецікаво мені стало. Крім того, екран справді любить молоді обличчя. Коли вийшла на пенсію, було відчуття, ніби гора з пліч звалилася. Я можу говорити, що хочу, як хочу, не треба нікуди бігти, спілкуватися з людьми, які мені не подобаються. Тепер відчуваю, що живу своїм життям.

• Чи буває, що сумуєте за колишньою популярністю?

– Вона була приємною, але мені в ній було не зовсім комфортно. Популярність має два боки. З одного, це приємно, з іншого – тяжко бути весь час на видноті. Це випробування дуже велике. Та я щаслива, що мене ще пам’ятають. От іду по ринку, а мені люди кажуть: «Почему Вы не работаете больше? Мы Вас так ждем, так любим!». Але всьому свій час. Я не впевнена, що якби починала тепер, то все склалося б так само. Смаки змінюються, критерії. Та завжди треба бути чесним до людей, щирим, не фальшивити. І не загравати. Любити треба.

• За які подарунки долі Ви вдячні їй найбільше?

– За те, що мала таких батьків, за те, що потрапила на ТБ, бо це школа життя, за те, що виявилося, що це моє, хоч я спочатку нічого не хотіла. І, звичайно, за своїх трьох дітей, і трьох онуків.

• Що підтримувало у тяжкі часи?

– Мої діти завжди були стимулом не впадати у відчай. Тим, заради чого я жила, витримала смерть чоловіка, безгрошів’я і всілякі інші труднощі. Хоч як складаються обставини, треба жити, радіти тому життю, бо воно дається тільки раз. Радіти кожному дню і не здаватися.

• Діти не ревнували Вас до роботи?

– Напевно, так. Якби не моя мама, то не знаю, що би було. Я ж 56 днів у декреті – і знову на роботу… Пам’ятаю, вагітна лечу по набережній, а якийсь чоловік іде назустріч і каже: «Женщина, вы сейчас ребенка потеряете!» (сміється. – Авт.). Бувало, що і на швидкій мене привозили на роботу. Увечері маю ефір, а в мене мігрень. То швидка приїздила, робила укол і відвозила на роботу. Лікарі казали, що це ненормальна робота і ненормальна людина, коли в такому стані йде на роботу. А кого я замість себе о 23-й годині знайду? Мені говорили, що в мене хороша робота: 15 хвилин в ефірі – й усе. А в мене ж був ненормований робочий день. Все нашвидкуруч. Все швидко. В останню відпустку я йшла синьо-зелена від виснаження. Лише через тиждень мені сказали, що я стала схожа на людину.

• Що найбільше цінуєте у людях?

– Те, що можна на них покластися. Вірність. Бо це найдорожче, що може бути. Щирих людей, які вміють любити, поважають і не використовують тебе не так багато…

• Чим сьогодні тішиться Ваше серце?

– Успіхами моїх дітей. Я щаслива, коли щасливі мої діти і внуки. Мені тоді добре жити на цьому світі, ніякі труднощі мене не страшать. А ще люблю куховарити й робити затишним свій будиночок. Також із задоволенням вирощую квіти (особливо люблю чайні троянди), дерева. Читаю багато, ходжу на художні виставки, дивлюся фільми.

• Вірите в Бога?

– Так. Я весь час тільки з Ним і спілкуюся. Якби не Його допомога, я не знаю, як вижила б у цьому світі, бо в дуже тяжкі ситуації потрапляла. Але я відчувала, як Він мене веде. І безмежно вдячна за це.

• Жалкуєте за чимось?

– Думаю, все так, як має бути. Жалкувати за минулим не треба. Треба думати про сьогодні. Звичайно, були вчинки неправильні, слова… Але це все школа життя. Ідеально не буває.

• Як гадаєте, життя мудре?

– Так, безперечно. Воно вчить нас постійно. Треба лише хотіти вчитися.

• І справедливе?

– Як сказати… Я часто думаю, чому одні люди хороші, а в них завжди щось не так. Мені здається, мало бути хорошою людиною – треба зважуватися на вчинки в цьому житті. Йти і чогось добиватися. Навіть коли втрачаєш надію, коли дуже важко, коли все проти тебе. Треба пересилювати себе і робити перший крок. Тоді Господь тобі допомагає. А просто сидіти та й думати, що ти хороший… І прощати треба. Людина, яка несе в собі камінь, то нещасна людина. Треба вчасно виправляти помилки і рухатися вперед. А ще не бути байдужим, бо чужої біди не буває.

Галина Кришінець

Фото Роберта Паппа