Рік проминув швидкоплинно. У новітню вітчизняну історію він увійде як один із найбільш складних і безумовно стане переламним для майбутнього держави. Власне, вже став... Ці 12 місяців виявилися для України випробуванням на міцність, стійкість, незламність. Ми доводимо собі і світові, що свобода для нас – «ПОНАД УСЕ!».

Формально приводом, що змусив людей висипати на міські майдани, стала відмова «регіональної» влади підписати Асоціацію з Євросоюзом, хоч корені, ясна річ, були значно глибші... 21 листопада на знак протесту проти згортання європейського напряму руху держави на майдан Незалежності вийшло 1500 людей. Того ж дня увечері в соціальних мережах хтось із учасників уперше вжив слово «Євромайдан» – до наступного дня його використали близько 21 тисячу разів.

Рік змигнув блискавицею... І зовсім нещодавно Президент Петро Порошенко вже підписав указ про відзначення 21 листопада як Дня Гідності та Свободи. Не всі згодні з тим, що виводити початок змін слід саме з цього дня. Але не це важливо. Важливо, що ми таки змінилися. І більшість народу відчула, що таке – жити по-новому… Ніхто не обіцяв, що «нове» неодмінно буде легким і приємним: так і є – дається нам з потом і кров’ю... Таки змінилася й влада. Хоч у ній ще вистачає тих самих облич – лише за підсвіженими масками революціонерів, військових, волонтерів... Із синьо-жовтою усмішкою й під слова національного гімну вони звично продовжують те, що робили раніше. Але змін уже не спинити. І це, здається, найбільша перемога революції...

Майже в усіх освітніх закладах країни по-особливому підійшли до відзначення цього дня (язик не повертається говорити про святкування!). В Ужгородському університеті серед іншого провели круглий стіл, у якому взяли участь професори й доценти зі Сходу країни (Наталя Радченко, Ольга Книжка, Ганна Агафонова, Катерина Ірха, Ігор Тодоров), викладачі історичного факультету (Володимир Фенич, Роман Офіцинський, Сергій Федака, Сергій Волощук), в.о. проректора університету Федір Шандор, журналіст та громадський діяч Павло Федака, першокурсник Іван Флорія з Краматорська (вчиться на істфаку), студенти й магістранти факультету.

Декан істфаку Володимир Фенич розпочав засідання словами: «Нині ми зібралися, аби обговорити події, що відбулися впродовж року, підбити певні підсумки. Не знаю, чи звернули ви увагу на опитування, оприлюднене на сайті «Української правди», але цифри промовисті.

36% українців, думку яких з’ясовувала група «Рейтинг» (опитували впродовж 6–13 листопада), вважають, що слід скасувати перемир’я й завершити АТО до повного відновлення української влади на всьому Донбасі. 21% респондентів підтримують надання ширших економічних та гуманітарних повноважень регіону. Іще 17% – за надання цим територіям самостійності, федеративного статусу краю у складі України. А 9% опитаних виступають за відокремлення цих територій від України. Не визначилися – 17%.

У нас присутні колеги зі Сходу, тож почуємо і їхні думки щодо цих подій і разом спробуємо дійти якихось висновків, можливо, щось навіть спрогнозуємо».

Мешканка Луганська Ганна Агафонова висловилася щодо стосунків України й Росії: «Взаємини між Росією та Україною почали псуватися ще 2013 року. Відтоді динаміка наших добросусідських стосунків знижувалася. Завжди так сприймали, що РФ – старший брат, Україна – молодша сестра. Не варто обнадіювати себе й будувати якісь ілюзії щодо рівності цих держав. Росія впродовж останніх років економічно зросла і відповідно стала сильнішою. Окрім військового тиску, нині вона використовує й газовий терор. Тож у цій битві ми їй програє́мо».

На темі інформаційної війни спинилася луганчанка Ольга Книжка: «Кілька років поспіль вітчизняні журналісти показували на ТБ, як нам погано жити в Україні, натомість російські демонстрували сюжети про майже райське життя в РФ. Тож населення Донбасу закономірно бажало жити краще. Вони повірили «ящику» й то́му, що з нього обіцяють.

Коли в Києві на Майдан вийшли тисячі – на Сході сприймали це скептично. Так утворився Антимайдан. Спілкуючись із рядовими мітингувальниками, можна було сформулювати просту відповідь: «А чому їм там, у столиці, можна, а нам тут – ні?!». Насправді ж уся країна хотіла того самого, але реального спілкування не відбувалося. Дивилися те, що показують з телевізора, й піддавалися згубному впливу. Донбас переконували, мовляв, і так нічого не втратить, адже України завтра не буде (чому не буде – ніхто не розтлумачував); Росія нас не залишить у біді (Грузію, Придністров’я «кинули», а нас чомусь ні); це «ісконно русскіє території».

Порівняно із Заходом, Схід України є закритим як інформаційно, так і освітньо. Надія на студентську молодь, що обрала після тих усіх ДНР і ЛНР університети з українською мовою навчання. У Луганську є виш, де викладають російською нині, й усе те, що роками збирали українські науковці й педагоги, використовують на свій лад, змінюючи на російське.

Є кілька варіантів щодо дипломів, які отримають випускники цього закладу: нібито це філіал Ростовського університету (у Ростові, напевно, й не знають про такий «потужний» свій підрозділ); у дипломі буде печатка ЛНР, і він наче буде дійсний і за кордоном тощо».

Громадський діяч та журналіст Павло Федака наголосив на тому, що будь-які революції відбуваються за чиїмось планом: «Філософ та історик Томас Карлейль казав, що революцію задумують романтики, втілюють у життя фанатики, а плодами користуються негідники. Дозволю собі висловити думку, що революції задумують, втілюють, користують інвестори. Будь-яка революція – це гроші.

У часи Помаранчевої революції ми мали шанс піти у Європу мирним шляхом, але не скористалися ним. Тепер та Європа дається нам дуже важко – у нас війна. Позитивним є хіба те, що українці відчули себе справді українцями».

Нині на чималу кількість визначних дат, навіть на міста, почепили ярлики, які в принципі нічим не вмотивовані, хіба що чиїмись домислами та фантазіями. Більшість тих, хто на Майдані в Києві та інших містах країни вигукував гасла «За Європу!», не знали й приблизно, що воно таке – Європа.

Такої думки дотримується в.о. проректора УжНУ Федір Шандор: «Близько 17 % населення країни мають закордонний паспорт. Не факт, що всі користувалися ним (у декого паспорт просто лежить у шухляді). Я був свідком тих подій узимку минулого року, адже щотижня з документацією їздив до Києва. Не ідеалізуватиму цю Революцію. Скажу, що час усе розставить на свої місця. Нині на Сході війна. Але в чому принциповість цієї війни, якщо є дуже багато непринципових моментів, котрі можна було вирішити мирним шляхом?..»

Щодо того, яким був цей рік і чого чекати далі, думок багато. Однозначно, що нині маємо не святкувати – радше вшановувати пам’ять тих, хто боровся, хто жив Майданом.

Рік прогуркотів громовицею, залишивши по собі безліч відголосків, що тривожать і водночас уселяють надію. Ми доводимо, що гідні свободи, хай і дорогою ціною. Треба йти далі...

Галина Риган

для Медіацентру УжНУ